Розмислом до обрання мною цієї теми послугувала певна низка спостережень з нашого українського життя – як в самій Україні, так і української Громади Росії.
Почну з останнього спостереження. Свого часу я добре зробила, що підписалася на Інтернет-розсилку Асоціації міст України. Інформація надходить кожного дня, відтак маю неабияке уявлення, що робиться в Україні і саме на місцях. У розсилці за 24 лютого 2008 року читаю про те, що в Кременчуці напередодні «Дня захисника Вітчизни» вручали козацькі ордени. «Георгія Побідоносця» І та ІІ ступенів, «Слави» І та ІІ ступенів, «Віри» та «Ангола охоронця». 47 представників правоохоронних органів та кременчуцьких козаків були нагороджені почесними нагородами за особисті заслуги перед формуванням «Українські козаки» та за активну участь у забезпеченні громадського порядку. З етичних міркувань не стану наводити прізвища тих людей, які саме впроваджували процедуру нагородження молодого козацького пагілля, а з тим вірогідно передавали у спадок досвід та генетичний козацький заповіт від старших козаків до молодших.
Помітна та слушна подія, якби ж не одне «але»… Особисто я не зазіхаю на те, що досконало знаю історію українського козацтва, Ні! Але вперто буду доводити, що Святом козацької Слави і Вдачі в Україні в усі часи (!!!) було Свято Покрови.
Отож, я до того і підвожу, що разом з орденами було б цілком слушно передавати в спадок, найперше за все, знання канонічної історії, бо тільки на ній, на правдивій історії нашої немолодої многостраждальної і сивої Держави (бо їй не 18 літ, як дехто вважає) і ґрунтується і гартується новітнє політичне кредо України, її імідж і сьогоднішня новітня історія, хронографами, якої вже є наше покоління. А без цих знань то все – муляж або погляд через більмо сусідського ока. Хтось може зауважити, мовляв, коли так швидко росте козацьке поповнення, то чи варто чекати на Свято Покрови протягом цілого року…? Шановне Товариство, відповім я моїм опонентам, – ні, не варто чекати цілий рік, щоби «висвятити» молодь у козаки, але потрібно все ж таки воздавати честю своїм національним чеснотам. Чи мало в нашому рідному календарі інших національних українських свят, які б відповідали такій урочистій нагоді?! Це і День вшанування Героїв Крут, це і День Незалежності України, це і дата розгрому нашим славетним козацтвом поляків під Батогом, це і славетна перемога козацького війська під Конотопом під проводом Гетьмана Івана Виговського, та й зрештою… День міста, в якому відбувається така урочиста подія. Чому ми святкуємо свята сусідів, або ще гірше, наші поразки? Тому що своєї історії знаємо рівно стільки, скільки «з чужого поля» нам сусіди-«добродії» в решеті принесли. Отож і не дивуємось, що часом і честь на вулицях українських міст наші військовослужбовці віддають генералам КГБ колишнього союзу, генералам, які свої зірки з неба зірвали, ганьбуючи все українське. Ці люди і дотепер живуть в Україні, досмаковуючи свій КГБістьський пайок, і при тому намагаються вкрити нашу історію ганебним безчестям. А чому б і ні? Коли ми самі пхаємося до їх «персон» з «віддаттям» тієї честі?! Та тільки питання постає в тому, чи маємо ми ту саму честь і усвідомлення того, що ми горда нація –спадкоємиця своїх національних чеснот. І як тут не пригадати слова Великого Кобзаря: «Як би ми вчились так, як треба, то й мудрість би була своя…»
Хочу зупинитися на деяких спостереженнях у житті української діаспори в Росії. У жовтні 2006 року разом з нашим мурманським хором «Лелеки» мала приємну можливість побувати на фестивалі-конкурсі хорових колективів та ансамблів ім. Олександра Кошиця в м. Москві. Колективів-учасників було багато, а як чудово співали деякі колективи! Але, спілкуючись з людьми під час проживання в готелі та й під час самого конкурсу, була вражена тим, що дуже мало хто міг підтримати спілкування українською мовою. Більшість учасників володіла мовними вміннями лише в межах вивчених пісень. І не більш… Отож виходить, що маємо лише гуртки шанувальників української пісні. Зрештою, це добре, що люди беруться хоч до співу, добре, що долучаються до нашої неперевершеної пісенної культури представники інших народів, але це не значить, що знання мови базується лише на пісенному ґрунті. І в нас в колективі є навіть карели, але все впроваджується українською мовою, відтак ці люди, якщо й не можуть заговорити відразу, то принаймні розуміють, про що йдеться, і на таке банальне запитання, як «Котра година?» – не стануть торочити щось там про автобус…
Звернула я увагу і на певне незнання етнографічної грамоти. І тут намагаюсь зрозуміти, що деяким колективам дістались у спадок від клубів та будинків культури якісь костюми, розцяцьковані блискітками з повною відсутністю естетичного смаку взагалі, а про українську традицію в тих костюмах і говорити годі… Коли вже так сталося, що тяжко добути або створити самим справжній український стрій, то чи не варто одягнути колектив у стилізовані строї, тобто – темна сучасна спідниця (для жінок) і таку ж сучасну вишивану блузку?!.. Тоді ж і зачіска може бути сучасною, бо, зрештою, розшиті блискучими прикрасами сорочки та плахти ще не віддають таким несмаком, як головні вбори жінок. Коли вже ми намагаємось відтворити справжнє українське мистецтво, та ще співаючи при тому народні або фольклорні пісні, то потрібно приділяти уваги і відтворенню більш-менш канонічного вбрання, хоча б у міру можливості. Який може бути вінок на голові літньої сивокосої жінки, а хоч і молодиці? А з-під вінка на чолі надиблений чубисько і знизу вінка знову волосся, та ще й сиве, як у зозулі пір’я. Люди добрі, коли ми зрозуміємо, що культура народного костюма – це певною мірою наша візитна картка. Ви подивіться на циган. Споглядаючи на них, нікому не прийде в голову подумати, що то якийсь інший народ. Їх впізнає по вбранню, по манерах увесь світ. Відтак, про хустку, намітку, вінок, чільце, очіпок… Може, комусь наведений тут приклад здасться недоречним, але у ті часи, коли дівували наші бабусі, а то і мами, українська жінка скоріше могла ненавмисно показати оголене коліно під час прання на кладці, ніж своє розхристане волосся. Більше того, волосся цілковито ховалося під хустку, отож ніяких чолок, чубчиків і т.і.
І такий туалет заміжньої жінки карбувався з багатьох міркувань. Це і шлюбна повина, а ще не можу не пригадати й того, як казала моя покійна бабуся Василиса: «Не кидай будь-куди волосся, бо птаха до гнізда занесе і головочка боліти буде» Навіть дівчата, прикрашаючи себе вінком, заплітали волосся в косу, і знову ж таки – жодних чубів, а відкрите чоло. Інша мова, коли йдеться про купальські, тобто поганські свята… Так, в цьому разі і вінок «бур’яновий», і волосся, як у мавки.
І коли вже ми намагаємось відродити нашу культуру, звичаї та ще засвідчити це своїм творчим старанням, то варто читати наших українських етнографів, аби не впадати в таку халепу. У збірці українського етнографа Олекси Воропая описаний такий цікавий історичний факт. Коли Ілля Рєпін малював відому нам усім картину «Козаки пишуть листа турецькому султану», то під час роботи Ілля Єфимович зробив замальовки великої кількості жіночих головних хусток, які козаки мали при собі у поході. Бачте, в ті славетні часи, коли йшов козак у похід, то йому обов’язково давалась хустка, – дівчиною, а чи дружиною. З якою метою це робилось? Зрозуміло, що на згадку про кохану та ще – як оберіг. Але хустка мала ще й ритуальне значення. Вбитому в бою козакові зав’язували очі отією ж хусткою, що була при ньому, аби ворони не виклювали очі. Оце вже я перейшла до важливої теми, яка концентрує в собі історичні, етнографічні та інші наші національні чесноти. Це просвітницька тема в роботі українських Громад.
Давайте поширювати в Громадах просвітницьку діяльність. Тільки вивчення історії, досконале пригадування наших звичаїв, хто їх пам’ятає з дитинства, читання робіт українських етнографів підведе до грамотного ставлення до рідної культури і її поширення. Репрезентувати потрібно правдиве й історично виважене, не минаючи і не розгублюючи і крапельки з того культурного набутку, що виплекали наші пращури, – не обмежуватись тільки співами, і тим вводити в оману і себе, і людей. Просвітянський напрямок в роботі рано чи пізно підведе й до перлинних скарбів українського народного календаря.
Ви пам’ятаєте, що наші бабусі колись казали: «Сьогодні перестає кувати зозуля…» І дійсно, зозуля чітко знала, що настав час їй замовкнути, бо визнавала, що прогнівила Святих Апостолів Петра і Павла, з’ївши їх мандрику (ватрушку з сиром). 12 липня ще й не кожний з людей пригадає, що прийшло свято цих Святих, а зозуля безпомильно це знає і підкорюється покаранню від Святого Петра. Варто, дуже варто говорити в Громадах про такі свята і про неосягнену розумом поведінку всього того, що створив Творець. Бо може статись так, що зозуля і через сто років, підвладна своєму присуду, пам’ятатиме про те, що і коли їй робити, але чи згадають про те цікаве явище люди навіть у наш час. Шкода, якщо зітруться такі цікаві етнографічні спостереження і не тільки про зозулю, а й про те, які чудодійні природні явища відбуваються на свято Воздвиження, на свято Благовіщення, що діється по першій громовиці, і. т. і.
Отож, пропоную, щоби наша робота в Громадах не зводилася лише до пісенної зацікавленості. Зрозуміло, що то добре, коли в якомусь російському місті проводиться міський, а то й регіональний День української культури. Добре, що при тому ми влаштовуємо виставки, де показуємо вишукані вишиванки та інші наші національні народні скарби. Але ж, у першу чергу, акцент робиться на концерт свого колективу або ще виступи запрошених виконавців з України. Але я підношу обидві руки за те, щоби ми робили свої театралізовані виступи або хоч змістовні тематичні заходи і ґрунтували їх на окресленні певної етнографічної або історичної теми.
І коли тема та буде всебічно і цікаво розкрита (!!!) – історично, етнографічно, зрозуміло ж, що й пісенно (!!!), коли при розкритті теми ми вживатимемо наші неперевершені приказки, прислів’я та народні оповіді, тоді можна говорити, що ми засіяли для нашої молоді поштовхом до знань і до оцінки нашого рідного культурного надбання. На превеликий жаль, нас мало хто заохочує до таких висновків, а тим паче дій. А хіба таке свято, яке висвітлено за якоюсь суто українською темою, не є Днем української культури??? Дехто вважає, що не є…. Скажу відверто: мені просто в очі сказали якось двоє моїх колег, мовляв, а що ти там мудруєш? Оті всі обґрунтування доцільності теми проекту та доведення потреби у висвітленні національних цінностей не знаходять підтримки і розуміння. Та напиши просто: «День української культури в Мурманську» – і так скоріше матимеш грант від МЗС України. Правда полягає в тому, що люди мені не збрехали… Так, поширюється саме такий приклад. А я таки вперто наголошую на тому, що такий мій авторський проект, як «Від яблук з медом до космічних обріїв», що возвеличує науковий внесок наших славетних українців у Світовий прогрес або опрацьований на голому «безгрантовому» ентузіазмі проект «Проща до Української Хати» несуть просвітянську цінність, бо доцільне розкриття теми – це в першу чергу знання наших національних чеснот і їх засів на майбутнє. А як хочеться опанувати і театралізовано вивершити таку цікаву тему, як «Ой, не ріж косу…» Адже в площині цієї теми прихований такий вагомий пласт нашої історії – так, не дивуйтесь, саме історії (пригадайте, як нашим українським дівчатам-бранкам прочісували списом коси турки та татари на ознаку того, що це його полонянка). А ще в темі про жіночі коси є дивовижні поклади з етнографії та культури, зрозуміло, що є і пісні на тему цнотливої краси, які можна підважити і донести до людей, і в першу чергу, до молоді. Без етнопедагогіки не буде й найменшого кроку вперед. Бо ж не секрет, що наші діти, народжені далеко від України, вчаться бути українцями саме від нас!... Через брак коштів, а вірніше через брак підтримки з боку України, не знаю, чи й опрацюємо ми цю тему колись, але так мариться справжньою творчою роботою, а не готовим споживанням від прослуховування творів, приїжджих колективів з України. Добре, коли приїздять і артисти, але за тим ще більші витрати коштів, а користі менше. Готова «продукція» не вимагає труду, а стало бути, і не спонукає до читання, вивчення і порівняння.
Нами, українцями, втрачено безліч неперевершених народних перлин через багатолітню бездержавність, розбрат, нав’язаний атеїзм і прищеплення чужих цінностей та міркувань. Ми й самі, як нація, як Держава, були дуже довго приховані від Світу.
Дарма, що Україна географічно являє собою пуп Європи.
За нашу пам'ять вперше світ почув про Україну тільки під час чорнобильського лиха, далі ми стали несподіваним відкриттям для світового суспільства у 1991 році, коли Україна зголосилася до Незалежності. Ще далі Світ спостерігав за Україною під час приїзду до України Його Святості Папи Римського Іоанна Павла ІІ. Додала престижу і відомості Україні співачка Руслана, коли взяла першість у пісенному форумі «Євробачення», а відтак і Україна була епіцентром того ж таки «Євробачення». Не підвів нас і український спорт. Далі був «Майдан», наша нездоланність і голос нашої політичної присутності на Землі. Не слід забувати, що і ми своєю скромною громадською працею репрезентуємо нашу Вітчизну у тих куточках Світу, де ми проживаємо. Громадська думка про Україну, її імідж кується не тільки на політичному, або спортивному олімпі, а ще й на підставі наших творчих здобутків, себто того, що висловлюють та репрезентують українські Громади в Світах. До України, до кожного з нас, хто пишається тим, що є українцем, пильно і зацікавлено приглядається Світ. Отож, не дурімо самі себе… Додамо зусиль і просвітянської праці, аби Україну впізнавали навіть там, де ми тільки ступнули ногою, де ми мовили Слово, де ми засіяли українським природним розмислом і любов’ю.
* * *
Щиро – Наталя Литвиненко – Орлова – Мурманськ
Березень 2008 р.
|
