Святковий календар українців   Календар в історії народу. Народний календар   За власним календарем   Українська православна церква Київський патріархат    
Моя думка :
E-mail:
ПОГОДА В КИЄВІ:
Теми:
Заявіть про себе:
UkrainianMigrant
Ваша Заявка на інвестиції

UkrainianMigrant
Заявка на розміщення Реклами
Пропозиції щодо патріотичного виховання української молоді поза площиною навчальних програм та методик
«Україна лише тоді стане сильною,
коли всі її громадяни матимуть освіту
й любитимуть і берегтимуть свою Державу»
(Іван Мазепа)


Десь, напевно, у 2005-му році, потрапила мені до рук українська газета, в якій були оприлюднені підсумки опитування, яке одночасно проводилось у всіх регіонах України. Назва публікації була така: «Невтішне опитування». Опитування те дійсно було невтішним, а й навіть дуже сумним. Читання цього матеріалу мене, мало сказати, дряпнуло за душу, – воно мене буквально підкосило і підбурило до роздумів, які і по сьогодні переорюють мою свідомість і примушують ще і ще раз сумувати над трагічною долею мого Вкраїнського народу. Бо в розмові з журналістом газети мало хто з українців вдало і грамотно відповів на зовсім прості і нехитрі запитання. Ще якось знайшлися з хиткою відповіддю ті, кого опитували, коли їх просили назвати символи України, відомих українських письменників або політиків, але мало хто зміг назвати прізвища відомих українських композиторів, гетьманів (крім двох!), або, скажімо, імена драматургів чи відомих українських акторів. Зовсім кепсько (ганебно!!!) відповіли на таке запитання:
«А яких українських науковців ви знаєте?». Це питання практично залишилось темною невідомою плямою, бо дуже малий відсоток опитуваних назвав хіба що ім’я академіка Бориса Патона, а дехто пригадав Івана Пулюя. Ото все…
Не стану приховувати своєї внутрішнього думки щодо того лоскотливо-приємного прогнозу, аби-то зустріли десь на вулицях України членів нашої мурманської Громади і запитали їх про видатних українських винахідників та науковців. Або спитали ще й так:
«Який інтелектуально-технічний внесок зробили у розвиток Світового прогресу українські вчені або винахідники?»
Певна, мурманські «Лелеки» не вагаючись відповіли би приблизно так: «Від яблук з медом до космічних обріїв!»
І таке твердження не було б перебільшенням, бо левову частку Світового прогресу винайшли та опанували саме Українці.
Інша справа, що нам, українцям, того ніхто ніколи не сказав. Ми знали лише те, що нам пошепки ввірили наші батьки: трошки про 37-й, трошки про голодомор, трошки про Біломорканал, якось не зовсім прозоро про колгоспний «рай» з хрестиковим трудоднем, ще менше нам казали про Бога. За все оте нещадно карали, а старші, добре знаючи, що за це буває, страшились ризикувати майбуттям своєї дитини, отож і казали так мало, бо боялись. А про науковців і самі не відали.

Розумію, що цілі століття імперсько-шовіністичного панування відкинули нас в часі, у вимірі та оцінці історичних реалій, вичавили з нас шанування своїх національних цінностей і чеснот. Хто і коли нам відкрив правду про нас!? У кращому разі, імперські політтехнологи наше Українське видавали за своє, тобто імперсько-совєтське, а нам залишалось хіба що отим природним чуттям за закінченням прізвища «совєтского ученого» припускати, що це наша українська людина, яка явила Світу той чи інший винахід. Натомість нам було прищеплено безмірну повагу до чужих царів, мордатих нахабних цариць, а далі вождів, до чужомовної культури, до відчуття вторинності всього рідного, українського, а далі вже багато хто з нас і сам почав відбігати від Родинного древа і Родинної Пам’яті, бо нас привчили не тільки любити катів нашого народу, а ще й мурувати їм пам’ятники. Відтак, тепер ми борсаємось навпомацки, шукаємо самі себе і чомусь повсякчас тільки й говоримо про те, що потрібно відтворювати Україну в Україні. А як на мою думку, то немає жодної потреби відтворювати те, що високосно зоріло і існувало віками і залишило по собі славетний слід, потрібно лише поставити все на свої законні природні місця, органічно утвердити і вже ніколи не випускати з рук Нації. Отже, реалії постали слізною незаперечністю того факту, що втрачені наші знання, хижою рукою віднятий і поцуплений вагомий пласт нашого інтелектуального та технічного-прогресивного надбання, і тепер, аби надолужити «пропущене», кожному українцеві потрібно закінчувати не один університет Українознавства. Зрозуміло, що шкільні програми і найновітніші методики ВНЗ не в змозі охопити все те, що має знати українець сам про себе і про Україну.

Тому потрібне якесь таке додаткове щеплення, яке мимохідь і поволі буде виховувати, додавати і примножувати знання, симпатію до свого народу, шану до своєї історії, нарешті, Гордість за приналежність до Вкраїнського Древа, – приблизно так, як це було за часів совєтської влади. І хай хтось скаже, що то було ідеологічне виховання. Називайте його, як вам заманеться, але оте ідеологічне виховання сягнуло верхівки успіху і поставленої мети.
Я пішла до школи в 1958 році. Пам’ятаю шкільні зошити тієї пори. Не на всіх, але досить часто, на деяких зошиткових палітурках, був такий собі графічний малюночок… Ну скажімо, був на зошиті намальований Кремль і підпис «Москва – столица нашей родины, Кремль» або «Михаил Ломоносов, русский ученый», але найбільше мені запам’ятався зошит світло-зеленого кольору в лінійку, на якому був зображений озброєний вояка і прикордонний стовпчик з написом – «СССР».
Отож і жнивуємо те, що нам було підсіяно, чи то пак підсипано, а чи пороблено, бо дехто і зараз, доживши до сивих чубів, з відчуттям гордості і поваги ставиться до отого беріє-сталінського СССР і сталіци в Масквє.
До цих пір ще не всі українці отямлюють, де ж їх «родіна», де їх столиця? Отам під мурами кривавого Кремля чи під отим, хтозна-яким, стовпчиком, який імперські супостати радо і нахабно, а головне – миттєво можуть пересунути у бік довірливого сусіда. Дехто навіть благодійно і гордісно вважає (знаю таких особисто), що їм пощастило мати «двє родіни». І марна справа пояснювати таким «щасливцям», що двох «родін» не буває, як не буває двох мам… Буває одна мама, одна Вітчизна, а знайомство з іншими країнами, народами, їх звичаями і культурою, та й навіть проживання в інших країнах – це хоч і приємно, цікаво, але дещо інше. Прикро, але дехто так і не розуміє, що його матірна Вітчизна починається від Київських Золотих Воріт, де пульсує найдієздатніша артерія Європи, бо Україна – це пуп Європи і центр тяжіння для всіх свідомих українців. Однак і з негативу потрібно виловлювати корисний висновок, бо трапляється і в полові віднайти раціональне зерно, яке спроможне народити животворящий плід. Так, йдеться про отой совєтський досвід: мова про малюнки на зошитах. Що сьогодні ми бачимо на палітурках шкільних зошитів? Дуже рідко щось путяще. Частіше це поліграфічна суміш, в кращому разі героїв мультиків, а в гіршому – це якісь потворні істоти – «страшилки».

А чому, скажімо, не скористатися такою ідеальною підручною можливістю та, висловлюючись мовою сьогодення, не рекламувати українські цінності та чесноти на тих-таки палітурках, або на добре продуманих кольорових календарях? І таким стрімким поступом поширювати знання. От уявіть собі – на зошиті графічно зображений лик Петра Прокоповича і стислий підпис: Петро Прокопович, український винахідник, першим у світі зробив вулик і рамку для збору меду. Його винахід дав можливість збирати мед, не знищуючи бджіл. Або Володимир Симиренко, один із Роду великих трударів-вчених світового масштабу, садівників, видатних організаторів цукрового виробництва, меценатів і патріотів. Дав Світу запашне яблуко «Ранет Симиренка». (Про байдуже ставлення до пам’яті цих видатних Українців і казати годі, хоча 2005 рік був оголошений в Україні Роком Родини Симиренка. Я повсякчас тримаю в кишені чорний маркер, бо не маю сил спостерігати в овочевих крамничках оті цінові папірці. Як тільки не коверзують прізвище Великого Українця?! Завжди наполягаю, аби виправили, а часто роблю це сама, маючи свій маркер, і пояснюю, що це ім’я Великого українського садівника-винахідника. Зверніть увагу, як підписані цінники на оте запашне яблуко на прилавках овочевих базарів України? Не здивуюсь, якщо так само зневажливо, як і в Росії.)

Відтак, на мою переконливу думку, з палітурок звичайних зошитів можна поширювати знання, і можна було б в такий спосіб ненав’язливо і швидко познайомити українців з усіма достойними гетьманами України, київськими князями, серією марок УНР, які мали вартість грошової одиниці, гетьманськими столицями, представниками уряду УНР, історичними пам’ятками України, винахідниками в галузі космосу і навіть з їх винаходами. Так, це я про таких видатних людей, як К.Ціолковський, що родинним гіллям сягав роду Северина Наливайка, про В.Глушка, А.Люльку, Ю.Кондратюка, О.Засядька, М.Янгеля, В. Челомея, І.Сікорського, М. Кибальчича, С.Корольова та ін. Не минула б я увагою винахідника телебачення – Бориса Грабовського. Оце вам і яблука з медом і космічні обрії! А скільки ще цікавого і корисного можна закласти в площину царини такої самоосвіти?! Адже зошит тримає в руках і учень, і студент, і викладач, і батьки. Зошит – часто-густо потрібна річ в офісах, лікарських регістратурах, зошит подорожує у світах і передається з рук в руки, навіть отой торговий люд фіксує вагу яблук, а далі і виторг від них у тих-таки зошитах. Та за один тільки рік скільки корисного і цікавого можна засіяти і поширити, користаючи з доцільного оформлення палітурок звичайних зошитів. Теми і художні версії сюжетів для такого повчального і не обов’язково кольорового, а навіть графічного забарвлення такої необхідної і всюдисущої продукції, як зошит, можуть підказати науковці, викладачі, і оте НЕВТІШНЕ ОПИТУВАННЯ.
Зрозуміло, що то має бути спецзамовлення міністерства освіти, і тут можуть виринути оті кляті фінансові перепони, але ж і малювання «страшилок» хтось «спецзамовляє»?! Бо якось же ця спотворена, позбавлена українського смаку і розумової доцільності поліграфічна продукція, стосується показників виробництва, а далі і шкільних парт?!..
Українці ніколи не зазіхали на чуже і цінували вчених мужів інших народів. Отже, і це варто (!) підкреслити, приділивши слави і пошанівку на тих зошитках тому ж Михайлу Ломоносову або вченому Дмитру Мендєлєєву, адже на цьому наголошував і наш український національний Пророк Т.Г.Шевченко: «Чужому научайтесь, свого не цурайтесь», але свої цінності, свої національні інтереси понад усе! Відома річ, що дитина соромиться батька-п’яниці, цурається глупотної родини і, навпаки, пишається гідним батьком, Мудрим родом. Так і ставши дорослим громадянином, будь-яка людина відчуває гордість за міцну, далекоглядну, уславлену розвитком прогресу і культурним надбанням, політично і економічно спроможну Державу. Тому варто використати всі засоби, аби допомогти українцям зрозуміти, чого вони варті як Нація. Наскальні малюнки – приклад тому, бо навіть древні люди дбали про те, аби їх нащадки знали якомога більше про своїх пращурів. А що можуть подумати наші нащадки, віднайшовши на теренах сьогоднішньої України напівзотлілі календарі. Не дивуйтесь, бо ми не можемо знати, що саме вигребуть із земельних нашарувань після нас. Можливо, саме й календарі, на яких герої року – як не якась далеко-східняцька полум’яна мавпа, то рожевий щур? Добре, коли трапиться на тому календарі півень або коник…
В Москві, на Арбаті, в українській книгарні продаються дорогі, але виконані в найкращих українських традиціях, календарі. І з гетьманами і етнографічно-забарвлені… Якось навіть купувала там мапу сучасної України, але розділену на етнографічні куточки України, і на цій мапі, відповідно до етнографічних країв, змальовані українці в народному вбранні. Отакі високомистецькі календарі та мапи, які пропагують знання і національні цінності, повинні б були продаватися по всій Україні, але я їх не бачила навіть у дідів на Майдані. Напевно тому, що друкуються такі речі дуже малим накладом. А вони ж, отакі показові, німі вчителі-вихователі, повинні бути у кожній школі України та навіть у кожному класі, у всіх установах і закладах. Отоді не буде таких ганебних результатів невтішного опитування. Тоді нікому не спаде на думку здвигати в Україні пам’ятники цариці, яка знеславила наше козацтво, закріпачила українців, позбавила їх своєї мови. Я в це твердо вірю, хоча і не претендую і не зазіхаю на остаточну істину в цьому питанні. Зі мною можна погоджуватись і навпаки – сперечатись, але і моя правда лежить на поверхні, ота правда, в якій «вода камінь точить». А я на відстані багатьох кілометрів від рідної України лише керуюся виваженим в куточках моєї Душі логічним розмислом і хочу добра для свого українського народу, для своєї зраненої Вітчизни.

Щиро – Наталя Литвиненко – Орлова. Мурманськ, Росія.

Антоніна Листопад
ОСВЯТА

У жорновинні жоден з нас не зник.
Хоч забирають в нас щодня Свободу.
У нас є Пісня, Писанка, Рушник.
Все вишите Вкраїнським Родом.

Гетьмани, гридні, старці і ченці…
Були й раби, і зрадники.
В коморах!
…У нас є поле, плаї, пшениці.
Освячено усе Вкраїнським Родом.

Але найбільше межи нами чвар.
Тепло не зацвіте посеред льоду.
У нас-Калина, Коливо, Кобзар.
Все відкарбовано Вкраїнським Родом.

Несли й несемо Справжні Хоругви.
Народність є серед мого Народу!
У нас є цівка. Цвинтар.
І Церкви!
Збудоване усе Вкраїнським Родом.

Ще збудувати б лиш СВОЮ ДЕРЖАВУ!
Своє зерно засипать в жолоби.
Є ВСЕ У НАС.
І для ганьби, й для слави.
НЕ ТРЕБА НАМ НІ СЛАВИ, НІ ГАНЬБИ.

Можете надіслати свою статтю :
Моя думка на тему сучасне і минуле:

Ім'я:
Організація:
Регіон:
E-mail(обов'язково):
Web-сайт(якщо є):
Телефон:
Тема:
Текст:


 

"Надсилайте свою думку на тему Моя думка і ми розмістимо її на сторінках PressaUkr" [Запрошуємо до ділової співпраці !!!]   

Copyleft 2007-2008 ©. PressaUkr
---
Сайт управляется системой uCoz