Святковий календар українців   Календар в історії народу. Народний календар   За власним календарем   Українська православна церква Київський патріархат    
Моя думка :
E-mail:
ПОГОДА В КИЄВІ:
Теми:
Заявіть про себе:
UkrainianMigrant
Ваша Заявка на інвестиції

UkrainianMigrant
Заявка на розміщення Реклами
Різне:
Розкошуймо в її саду...

Мово рідна, слово рідне, хто Вас забуває, той у грудях не серденько, тільки камінь має”.
Сидір Воробкевич



          Я — пересічний носій української мови, простіше — українка. З тих, хто цією обставиною гордий! Я цим щаслива. Мій вік дає мені право говорити подібні слова не заради пафосу, а щиро. З повним переконанням. Оскільки це є сутністю нормальної особи. Я люблю свою мову! Я дуже люблю землю, де народилась і живу. Я люблю Україну! І люблю українців. І весь наш життєвий уклад: ментальність, традиції, звичаї, фольклор, побут, одяг і все, чим живуть українці.


          Яке щастя, що я нарешті можу це сказати! Не лише подумки собі, а заявити всім! Це моє право, дане Богом. Це право є і було природним для представника будь-якої нації.


          Але впродовж століть було заборонено українцям. Колись по радіо почула: українська мова в Україні протягом історії 174 (!) рази заборонялась. Офіційно. Чи є ще десь таке у світі? “Якою ж, справді, треба бути могутньою, багатою, живучою, щоб вижити у багатовікову епоху царських заборон, а також у сімдесятирічну добу більшовицького розбою, головною ідеєю якого було геноцидне злиття націй і мов” (А. Бортняк).


          Пригадую, в 50-ті роки моя мама, заплітаючи мені малій кіски, заспівала “Ще не вмерла України…” Я тоненько почала за нею підтягувати. Вона сполохалася і сказала мені: “Ні, ні, дитино, забудь! І ніде цього не повтори! Бо нас тоді вивезуть або засудять…” Я не дуже тоді розуміла, про що йдеться. Але затямила, що треба чогось боятися… Тих, хто не боявся, фізично знищували. А тому, хто вижив після голодомору-геноциду, страх всотався в гени. І вже сьогодні молода чиновниця, доїжджаючи до Києва, переходить на російську. “Що трапилось, Валю, чого?” — “Ну, как же, мы же подъезжаем к Киеву, а у меня плохое произношение, хочу потренироваться…” А “произношение” в неї і українською погане.


          Знайома родом із Локач. Її донька народилась у Луцьку. Нормальна, гарна дівчина. Раптом перейшла на “што” і “как”. Виявляється, їй “засвітила” робота в Києві, готується “органічно” туди влитися.


          А київські філіали, фірми-фірмочки… В одному з таких магазинів працює моя студентка. Повела, показує яка краса. Справді, гарний магазин, чудові меблі на будь-який смак, правда, дуже дорогі. Дивлюсь — написи російською мовою. Чому? — “А це ж київська фірма. Вся документація російською”.


          Отож приїхали. Столиця України через запопадливих холуїв, збайдужілих ніхтош, русифікує решту України, де ще живе рідна мова?


          Я сказала, що люблю українців… Це так. Юних — гарних, вродливих, кмітливих. Зрілих — розумних і вдатних. Таки Бог не пошкодував нам талантів. Стареньких — мудрих, цікавих, які терпляче пережили і перебачили стільки на своєму віку і не зачерствіли душами.


          Не сприймаю продажних зрадників. Тих, хто потоптав цілий довжелезний історичний ланцюг своїх предків. Переступив через святе. І досі повзає на колінах, аби першому лизнути “баринову” п’яту. Та запопадає раболіпно, заглядаючи у вічі, аби хоч одну кривеньку посмішечку за їхнє самоприниження “снизошли бросить с барского плеча”.


          Це з таких яничар і манкуртів виплоджуються виродки і вурдалаки — “Фоми, родства не помнящие”.


          Їдемо в тролейбусі. Зав’язалася розмова. Зараз так багато спільних тем: про рівень життя, політиків і т. ін. Аж раптом одна бабця дуже поважного віку (років під 90) каже: “Я то вродилася тута, але довго жила в Рассєї, то скажу: хужих за нас, українців, нема ніде”. Запала тиша. За мить заговорили разом:


          — Жінко, схаменіться, не плюйте самі собі в лице. Вам уже про вічне думати, а ви таке плетете…


          — У кожного народу всякого вистачає: і доброго, і поганого.


          — А ви за ціле своє життя ніякого ума не набралися ні на своїй землі, ні на чужій, то вже хоч мовчіть.


          Аномалія… Якась зла чорна сила щось перемкнула в мізках тієї особи, чи в душі, чи в клітинах. Я вийшла. Не знаю чим закінчилось. Але в цій картинці, як у краплині води, відбився сумний результат — витравлення в українцеві самого українця. Хто ж буде поважати оту бабу, що сама себе не поважає? Ні себе, ні свою родину, ні свій рід, ні свій народ, ні Богом дану землю. Це трагедія, як у поета: “…відколи, з якої пори почали українці себе у собі забувати… як люто себе зневажають вкраїнці…”


          Та з тої ж пори, з якої перманентно, не перестаючи, всіма способами дозволеними і недозволеними намагаються перетворити нашу державу на територію. А нас на сліпоглухоніме (за Ю. Луценком) бидло, яке б не створювало проблем (на кшталт самоусвідомлення чи патріотизму) і мовчки чистило патинки агресивно-захланному сусідові.


          Здавалося б, сьогодні, коли Україна є вільною, незалежною державою, коли знято ярмо багатолітнього утиску аж до знищення української мови як такої, державна мова мала б тріумфально посісти належне їй гідне місце в суспільному житті України. З повною повагою до цього факту. І беззаперечно!


          Чому ж знову й знову ти — представник титульної нації, піддаєшся нарузі над собою, коли вмикаєш телевізор, слухаєш радіо (до слова сказати, на радіо ситуація ще не найгірша), читаєш пресу (з кожної розкладки приблизно 90 відсотків видань горлопанять до тебе мовою загарбника), чи модерну книжку, або мимовільно вловлюєш уривки матючних фраз перехожих (хоч би їх не чути)?


          Інколи здається, що навіть у радянські роки не було такого безголів’я і такого занепаду державної мови, як зараз.


          За східним прокляттям це називається “Щоб вам жити в часи перемін”. Нам випало жити в ці часи. З одного боку, це справді цікаво. Не багатьом щастить жити на зламі століть, у час переродження держав і суспільних формацій. А з іншого боку, за браком єдиної мудрої спрямувальної сили (ради Бога, не подумайте про КПРС, маю на увазі національну ідею у всьому) ці процеси перетворюються на анархію, що може загрожувати “останнім днем Помпеї”. Коли ниву не обробляти, розростаються бур’яни. Маємо можливість сьогодні переконатись у цьому в прямому і переносному значенні. Бурхливі весняні води перемін, на жаль, з піною вишумовують нагору все, що було на смітниках. А істинно цінне й вагоме топиться в глибинах стихій. Треба діяти! Щастя жити саме зараз зобов’язує до цього. А почати треба кожному з себе.


          Небайдужі люди, зорганізовані в громадські утворення, так і роблять. Але чомусь важко знайти порозуміння й підтримку в офіційних чиновників. Коли група громадян здійснювала свій задум поїхати по місцях Івана Франка, то один із посадовців засумнівався “А чи це потрібно?..”


          “Потрібно” вшановувати свиню і верещати дико кілька днів “Сало! Сало! Сало!”, що доводилося радіо вимикати від огиди.


          До згаданого харчового продукту з пієтетом ставляться і чехи, і німці, й болгари, і поляки, і росіяни, і навіть євреї, всіх не перелічити. Але комусь на часі споганювати саме українців у якійсь неіснуючій звірячій пристрасті до сала, підносячи бридкий, примітивний несмак до рангу “свята”. Тепер така естетика… вульгарна. Як Ліна Костенко сказала: “Здається ж люди, все у них людське, але душа ще з дерева не злізла”.


          А духовне очищення через прилучення до світоча української літератури і культури — “чи це потрібно…” Ситому чиновникові при портфелі й величезній зарплаті — не потрібно. Нащо зайвим голову забивати. Наївся сала, запив імпортним спиртним, от якби ще не заважали невгамовні набриди зі своїми забаганками. Шкода, що такі невідь-як опинились на місцях, де мали б бути люди з полум’яними серцями, світлими головами і чистими ідеями.


          Нещодавно світ відзначив Міжнародний день рідної мови. Добре, що цьому надається увага на такому рівні. Добре, що врешті-решт цей день почали відзначати і в Україні.


          Сам Бог в уста кожному народу вклав саме ту мову, яка є його душею. А душу треба щоденно берегти. І за ціною не стояти!


          Мені випало бути на дійстві, присвяченому темі “Звучи, рідна мово!” у Волинському краєзнавчому музеї, організованому просвітянським осередком “Світець” під керівництвом Н. Г. Гатальської. Залучено працівників музею і членів їхніх родин, учнів ПТУ № 12, а також учасників фольклорних гуртів “Родина”, “Чачка” (поліським діалектом так називають іграшку, цяцьку) і співочого дуету “Вишиванка”.


          Варто сказати, що осередок “Світець” узагалі діє творчо. А коли у справу вкладається душа і творчий неспокій, то результат завжди ефектний і ефективний.


          Вийшло живе свято великої родини в фольк-стилі, в незвичному форматі. Де про речі серйозні, а саме: збереження і розвиток рідної мови, очищення її від засмічування, відродження забутих традицій українського народного етикету — говорилося не сухо казенно і не лише мовою пристрасного художнього слова, а й мовою народної пісні, і традиційного танцю, дотепних жартів і веселих розваг, радували око старовинні вишивані рушники, вбрання учасників у народному стилі.


          Ішлося про діалекти України й, зокрема, волинські. І про невмирущий суржик. Добро це чи зло. З екрана, з радіо, з газет — сьогодні він просто затоплює. Ті, що мають вищу філологічну освіту і за своєю діяльністю формують у масах мовні стереотипи, послуговуються покручами, кальками, жаргоном. Але це тема для окремої розмови.


          На святі ж проілюструвати живучість суржику допомогли герої п’єси Михайла Старицького “За двома зайцями” у виконанні аматорів. Глядачі впізнавали в цих образах своїх дітей, друзів, сусідів, знайомих, а можливо, й… себе.


          Шануючи давні українські традиції гостинності всі (і господарі, і гості) разом співали популярних пісень “Зеленеє жито, зелене”, “Де згода в сімействі…”, “І в вас, і в нас хай буде гаразд” і т. ін.


          А учасники фольклорних колективів “Чачка” і “Родина” священнодіяли виконанням маловідомих чи забутих пісенних перлин.


          На стінах були вислови відомих людей про рідну мову.


          Насамкінець смакували пампушками по-волинськи та обмінювалися традиційними рецептами.


          Свято вдалося. Зігріло щирістю, теплом рідного духу і взаєморозуміння. Думалося: чому б його повністю не показати по волинському телебаченню? Хай би ще не одна людина пережила духовне піднесення, зігрілася отим теплом, чуттям великої єдності.


          Упевнена, що й на цілу Україну то було б знахідкою. Особливо в святкові дні. Вже котрий рік на свято нема чого дивитися. “Переклацаєш” усі канали й на всіх суцільна субкультура ближнього сусіда. Одні й ті самі фізіономії. Наповнюють телепростір такою сірятиною, такою чужинською, що не дає нічого ні уму, ні серцю, крім гіркоти.


          Та як би не старалися “…наші недруги, близькі й далекі, не вженуть нас в чужу колію. Ми не щезнем, як в небі лелеки, доки любим Вітчизну свою” (Р. Морозовський).


          Бо “Людина, байдужа до рідної мови, — дикун. Вона шкідлива своїм єством уже тому, що байдужість до мови пояснюється цілковитою байдужістю до минулого, теперішнього і майбутнього народу” (К. Паустовський).


          Тому ми зобов’язані “…рішуче припинити винищення нашої мови, поповнити її життєспроможною кров’ю, повернути їй і примножити неоціненні багатства” (А. Бортняк).


          “Розмовляймо нею, насолоджуймось, розкошуймо в її пишному саду, який виплекали для нас наші пращури і якого плекати повсякчас мусимо навчити і своїх дітей” (Н. Гатальська).


          Що тут додати?


Леся Шанюкевич, учителька-пенсіонерка, член Волинської обласної організації товариства “Просвіта” ім. Т. Шевченка, м. Луцьк

Можете надіслати свою статтю :
Моя думка на тему сучасне і минуле:

Ім'я:
Організація:
Регіон:
E-mail(обов'язково):
Web-сайт(якщо є):
Телефон:
Тема:
Текст:


 

"Надсилайте свою думку на тему Моя думка і ми розмістимо її на сторінках PressaUkr" [Запрошуємо до ділової співпраці !!!]   

Copyleft 2007-2008 ©. PressaUkr
silver.kiev.ua Каталог Ресурсов Интернет Gougle.Ru Рейтинг
Сайт управляется системой uCoz