• Різне
  
• Село
  
• Доля людська
  
• Історія
  

Відомо, що будь-який народ в умовах поневолення чужинцями, щоб зберегти свою етнічну самобутність, намагається виразити її в тих формах і проявах, які йому доступні. В умовах тривалого поневолення український етнос виражав свою самобутність у піснях, вишивках та малюнках.

Про нестерпне життя політв'язнів у сталінських тюрмах і таборах щораз більше нагромаджується інформації. Дещо менше відомо про ті сторони духовного життя, що знайшли відображення в табірній поезії, своєрідному образотворчому мистецтві, які втілювали всю гаму переживань в'язнів. Аналіз цих тюремних творів дає підстави вважати, що існувала окрема течія народної творчості в умовах табірного життя.

В пропонованій статті зроблено спробу привернути увагу дослідників до маловивченого питання духовної, мистецької творчості політв'язнів у 40-50 рр. Воно є, без сумніву, частиною проблеми багатопланової духовної культури українського народу.

Деякі аспекти творчості в тюрмах і таборах післявоєнних років відображають речові матеріали, представлені на виставці "Воєнно-історичні пам'ятки", яка є фондовою збіркою Львівського історичного музею.

Збірка предметів творчості політв'язнів складається з відкриток, намальованих ними, табірних вишивок, кількох картин та інших окремих речей. Виділяється картина Івана Хандона під назвою "На сторожі сталінського режиму" (олія, 1977), а також Дмитра Винничка "Зона" (1951), "Дім Цегельських" (Балей, 1953), "Вид на зірку" (Балей, 1953), "Портрет табірного кочегара Кульчицького із Самбора" (Балей, 1953), виконані аквареллю, а остання - олівцем.

В'язні виготовляли і предмети функціонального призначення: мережки, вишиті сумочки (касети), різьблені рамки для ікон, фотографій, картин, обкладинки для альбомів, шкатулки. Серед чисто мистецьких і функціональних художніх предметів не можна виділяти краще чи гірше виконані. Естетичні вимоги не можуть братися до уваги, а лише місце їх виготовлення - тюрма, табір. За кожним таким малюнком, вишивкою, різьбою криється людська трагедія. Всі вони є дорогоцінними реліквіями того часу, свідками нашої історії.

Серед експонатів виставки окреме місце займають табірні відкритки. Вони невеликі за розміром. Так зручніше було заховати їх перед обшуком, менше потрібно було паперу, зручно помістити в конверт. Далеко не завжди можна довідатись хто їх малював, чи кому вони належали, багато їх не збереглося до нашого часу. Композиції відкриток часто повторюються, але є різниця у виконанні. Найчастіше це кольоровий олівець, туш, чорнило, пером або палочкою, аквареллю та гуашшю. Особливо виділяються відкритки, намальовані на березовій і вербовій корі, а також з наклеєними засушеними квітами та картонками.

В композиції малюнків не зображено колючих дротів, сторожових веж, ґратів - жодних атрибутів неволі, що характерно для згаданих вище живописних робіт.

Усі відкритки є вітальними з Різдвом Хрестовим, Новим роком, Великоднем, іменинами. Більшу частину складають відкритки-вітання з іменинами. На них зображені пейзажі, квіти, стилізовані підкови. Є зображення дітей, дівчини і хлопця. На вітаннях з Різдвом і Новим роком, як атрибут цих свят, намальовані ялинки, засніжені ялинки з свічками і прикрасами, смерекові гілки з шишками, свічками, зимові пейзажі, від яких віє туга за рідним краєм, сподівання волі. Відкритки, якими вітали з Великоднем сповнені радості й надії, немає смутку, меланхолії, тут тільки констатується "Христос воскрес!" Створюється настрій, що воскресне також Україна. В композиції великодніх відкриток основне місце займає одна і більше писанок, переважно червоного кольору, зі стрічкою геометричного орнаменту. Біля писанок курча, що вилупилося з яєчка, іноді гілка квітучої верби, квіти.

В одній з пошукових експедицій на Сокальщині в жительки міста Червонограда пані Ярослави Левкович працівників музею ознайомили з колекцією відкриток і фотографій. Ярослава Левкович (дівоче прізвище Романина), псевдо "Марта", "Оля" з 1941 р. перебувала в ОУН, деякий час була станичною в рідному селі Нестаничах на Радехівщині. З 1944 року вона районова провідниця ОУН на Радехівщині, Лопатинщині, в с. Топорів; з 1945 р. - районова провідниця Українського Червоного Хреста (УЧХ). 3 1947 р. Ярослава переходить у глибоке підпілля, працює в криївці машиністкою видавництва районного проводу ОУН, а при необхідності і медсестра. З 1948 р. була в підпорядкуванні окружного референта пропаганди "Носача". В січні 1952 р. кагебісти вислідили криївку, через провокаторів підсипали в їжу снотворного осередника і непритомними Ярославу і її подругу Марійку Кукіс-Служалу витягнули з криївки. Марійці життя не вдалося врятувати, а Ярославу привели до пам'яті тільки через добу. Каторжні роботи відбувала в Інті, Абезі, Воркуті, повернулася тільки в 1965 р. І через усю цю довгу каторжну дорогу пані Слава зберегла фотографії подруг і друзів по таборах, відкритки і альбом з вітаннями і малюнками.

Багатий духовний світ таких людей. З покоління в покоління передавалися патріотичні і моральні людські цінності, загартовувалася воля. Батько Ярослави Григорій Романина, мати Катерина були активними членами "Просвіти" в своєму селі Нестаничі. За участь дітей у визвольній боротьбі їх вивезли в Прокоп'євськ Кемеровської обл. Рідна сестра Євгенія Чорній, псевдо "Галина" працювала в підпільному видавництві ОУН, брат Богдан, псевдо "Дуб" воював у сотні Черника. Євгенія і Ярослава згадують, що батьки жодним словом не дорікнули їм за вибраний шлях, батько тільки застерігав: "Не осоромте моєї сивої голови". В останні роки вони беруть діяльну участь у роботі різних патріотичних товариств і збирають спогади, фотографії учасників визвольних змагань. Пані Я. Левкович передала до музею на постійне збереження короткі спогади про себе, фотографії, відкритки, альбом.

Відкритки намалювали для неї подруги політв'язні Параскевія Борис (по чоловікові Лобар), псевдо "Роксолана" та Ольга Горинь (дівоче прізвище Мацелюк).

Народилася Параскевія в с. Любелі на Жовківщині. У роки воєнних дій Української повстанської армії працювала в службі УЧХ. Ярослава Левкович розповіла, що Параня інтелігентна, вродлива і завжди була "на ногах", бо цілими ночами ходила від криївки до криївки і лікувала поранених, через що її називали "вічний революціонер". В таборі після
щоденної каторжної роботи забиралася на верхні нари і щось там малювала.

Особливістю композиції малюнків на відкритках П. Борис є обрамлення тонкою лінією-кантом. Часто вставлені стрічки насиченого геометричного орнаменту, фон малюнків затонований. Є відкритки з двома елементами композицій. Зокрема, відкритка намальована на березовій корі (4,5 х 6,0 см), вітання з іменинами. Зображено смерекову гілку з шишкою, на гілці підкова; другий елемент - в окантованому овалі на задньому плані намальовано пейзаж: поля в снігових заметах, смерековий ліс, хата, жовтий обрій і голубе небо. Показовою для композиційного вирішення ідеї в малюнках Борис є відкритка, виконана на папері (10,0 х 6,5 см). Це вітання, на якому зображено стилізовану підкову, частково прикрашену квітами, тобто побажання щастя. І другий елемент - на задньому плані ледь помітний один зимовий пейзаж і другий пейзаж з боку підкови - чудовий куточок у далекій Україні теплої пори року: блакитна річка, хата під червоним дахом, тополя, і дальше на обрії гора і птах у небі. Глибокий філософський підтекст цих двох мініатюрних пейзажів: вони передають віру, що прийде зміна на краще, прибуде воля і буде щастя, розвіється туга.

Одна з відкриток Параскевії виконана тільки чорним олівцем; вона складається з двох листків (7,0 х 9,5 см) і є вітанням, з іменинами. Композиційне вирішення складається з двох елементів: перший на передньому плані квіти, другий - стилізоване, зроблене кантом сердечко, в якому бачимо зимовий український пейзаж з місяцем над оселями: Великодні відкритки Параскевії передають весняний настрій, щастя, радість, бо "Христос воскрес". Так, на одній з великодніх відкриток написано ці слова і намальовано червону писанку в яблуневих квітах; з
одного боку малюнку нанесено стрічку орнаменту.

Параскевія Борис в легких пастельних тонах дрібними штрихами вміла передати свій настрій, мрії, віру в кращу долю, а тим і підтримати цю віру у своїх подруг у тяжких буднях.

Майстерно виконані П. Борис малюнки в невеликому кишеньковому альбомі (13,5 х 9,0 см). Він складається з семи листків з малюнками та віршованими вітаннями. Кольоровими олівцями чудово виконано композиції зимового та літнього пейзажів, букети квітів, пташок із заставками української вишивки. Обкладинки альбому обтягнені зеленою тканиною, край якої вишитий орнаментом, на ріжку монограма "СР" (Слава Романина). На першому листку написано: "В день уродин. На пам'ять дорогій і незабутній Славі".

Я. Левкович була в таборах Інти разом з Ольгою Горинь, дружиною Михайла Гориня. Ольга подарувала Ярославі дві відкритки. У їх малюнках кольори насичені, контрастні - яскраві червоні маки, зелене листя.

На іншій відкритці (10 х 8 см) зображено дівчину в намисті, у вишитій сорочці і запасці, в коси вплетені стрічки, а на руках кайдани, обличчя дівчини сумне. Вона стоїть на палубі, перед нею море, але далеко ледь видніється берег, залитий яскравими променями ранкового сонця, над берегом летить птах. Внизу відкритки напис чорною тушшю: "Інта, 21.1.1954 р." Композиція відкритки алегорична. Дівчина - це мальовнича Україна в ланцюгу. Дівчина допливе синім морем додому, до берега волі, куди вона лине думкою мов птиця і вірить у це. На зворотній сторінці відкритки вірш П. Грабовського "Не сумуй, що врода опадає з личка". Вірш закінчується словами:

"В ланцюгах неволі
Гинули заранку
Жваво проти долі
Бийся до останку".

Композиція цієї відкритки зустрічається і в інших вітаннях політв'язнів, але менш художня. В експозиції виставки є невеликий записник-альбом поетеси Ольги Дучимінської, який вона присвятила Ірині Козій. В ньому поміщено десять поезій, написаних її рукою. Альбом скріплений тонким шнурочком з кольорових ниток. На титульній сторінці намальовано букет колосків, волошок, а над ними метелик. Композиція уже відома з відкриток, але кожен раз щемить серце, коли згадати, що за колючими дротами жовте пшеничне колосся було спогадом про рідні поля України, сині волошки - традиційне і зворушливе поєднання кольорів, і метелик як символ короткочасності буття, миті. . Крім цієї книжечки Ірина Козій передала до музею ще й відкритки. Малювала їх Віра Малицька, яка відбувала ув'язнення в Тайшеті.

В. Малицька була арештована в 1949 р. у Львові за підпільну роботу зв'язковою УПА, перестрадала нестерпно важкі місяці слідства в м. Дубно, вперше зустрілася з І. Козій на пересильному пункті в Красноярську.

Серед відкриток, намальованих В. Малицькою є складена з двох листків (11,5 х 3,0 см), виконана кольоровими олівцями.  Це вітання з днем ангела. На ній зображено три голівки ангелів з рожевими і голубими крильцями над хмаркою, внизу - дві гілки дрібних незабудок. Малюнок виконано легкими штрихами, і вся композиція як веселий прозорий сповнений надії туман, ніби й не було болю, а тільки швидкоплинна хмарка.

Дві відкритки з колекції Ірини Козій намальовані п. Стефою (прізвище невідоме), яка перебувала теж у тайшетських таборах. Обидві відкритки виконані аквареллю з відчуттям тонкого художнього смаку» Композиційне вирішення оригінальне: на одній з відкриток (7,3 х 10 см), складеній з двох листків, зображено букетик вишневого цвіту; на другій (9,5 х 13 см) - два маки. Вражає оригінальне композиційне динамічне вираження, художнє відчуття простору, що, здається, квітку можна взяти рукою. Фон композицій слабо затонований, немає кантів, стрічок, тільки конкретний яскравий сюжет.

Серед в'язнів поширювалися відкритки з березової кори, кілька з них є в експозиції. Одна з них, яку передала п. Козій, має розміри 8,0 х 9,7 см. На ній наклеєно засушену квітку, збоку якої фіолетовим чорнилом написано "В день уродин! Многая, многая літа!".

Окремо слід згадати кілька відкриток, складених з двох листків з наклеєними картонними прямокутниками. На одній з них (12 х 6,0 см) наклеєно прямокутник (4,0 х 5,0 см) тонкого картону. Композиція на картоні виконана гуашшю та аквареллю: біла запалена свічка, промені від неї, білі зірки, зелена гілка смереки на фоні темно-синього неба. Біля картонки напис "З Різдвом Хрестовим!". Ця композиція передає урочистий потаємний душевний стан.

Серед експонатів виставки викликають роздуми серветки, вишиті політв'язнями в тюрмах і таборах. Ці предмети не випадкові. І те, що їх вишивали в специфічних тюремних умовах, мало свою передісторію. Давно відомо, що українська пісня допомагала зберегти національну свідомість, а поруч з піснею були вишиті рушники, сорочки, обруси, а в буремні роки - "тризуб" у січових стрільців та підпільників і воїнів УПА.

З пошукової експедиції автор привезла два нарядні ("недільні") вишиті гладдю фартушки і жакет. Ці речі передала на збереження до музею пані Єва Демків, яка проживає в селищі Рудно біля Львова. Вона розповіла, що жакет належав її батькові, Стефану Демківу, 1894 р. народж., членові "Просвіти". Такі жакети (їх називали "спенцери") одягали молоді чоловіки на Яворівщині в святкові дні та на урочисті події. Шив і вишивав їх майстер Іван Лучків. Жакет цікавого покрою, акуратно пошитий з домотканного полотна і делікатно вишитий. Майже обов'язкове носіння цього своєрідного, специфічно українського однострою було викликом польському режиму.

Є. Демків передала музеєві ще й доріжку, яку вишила зв'язкова УПА Зофія Снєда з с. Мальчиці поблизу Львова в 1936 р. 14-річною дівчиною. Доріжка дуже гарна, не подібна на вишиті речі того часу, оздоблена вишиттям з мережкою жовтими і синіми нитками. Жакет-спенцер і доріжка є речовим фоном для фотографій та документів, представлених на виставці.

І ще один приклад вияву надії на кращу долю. У музейній збірці знаходиться оригінальний рушник, вишитий у 1936 р. 15-річною Вірою Махомелою із старовинного українського села на Холмщині, в 15 км від Сокаля. Як відомо, цей край Закерзоння задихався від переслідувань культурного й духовного життя українського населення польськими шовіністами, які прагнули бути повновладними господарями цих українських земель. Для залякування та винищення українського населення, в першу чергу інтелігенції, створювали "наймодерніші" на той час катівні як концтабір Береза Картузька.

Рушник вишитий хрестиком, а деякі деталі - гладдю. На вишитті зображено ангела, який оберігає дівчинку і хлопчика - майбутнє України і сонце "правди", що зійде. Цей рушник передала до музею дочка Махомела (Ващук) Ольга, яка проживає в с. Зимна Вода Пустомитівського р-ну.

Українська народна пісня - це наша історія в художніх та історичних образах. У піснях є ідея, віра й перемога, а не тільки біль і туга. Вишиття - це атрибутика, жива, дієва. Це не просто етнографія, це спротив.

Одягали вишиті сорочки, прикрашали світлиці вишитими рушниками, бо не ховалися з своїми традиціями на своїй українській землі, цінували свою гідність, свою історію. Це була непокора, поки що війна без крові проти всіх загарбників України. Потім, коли сусіди-державники будуть фізично знищувати кращих синів і дочок нашого народу, щоб Україна не піднялася до держави, тоді патріоти взяли в руки зброю і торбину з ліками УЧХ. Тоді "боялися нас усі вороги України", як написав Роман Хархаліс у своїх спогадах. У цій боротьбі багато полягло, залишились навічно молодими біля рідних порогів, інші відбували свій "срок" за мурами в'язниць і колючими дротами сталінських таборів. Засобом боротьби за ідею, вірою в неї знову стає пісня, а разом з нею вишиття. За стінами камер не дозволялось мати голку, нитку, кожний шматок тканини необхідно було ховати. Вишивали голкою з риб'ячої кістки, нитки висмикували з одягу, коців, шкарпеток, шаликів. Вишивали на випадкових кусках білої тканини, на хустинках переважно гладдю. З 1953 р. нитки отримували в посилках або хто міг відлучитися, то купував у населених пунктах. Серед вишитих тюремних і табірних речей є різної величини ікони Ісуса Хреста і Божої Матері, звернення до них, наприклад, "О Мати Божа, рятуй в'язнів. Зі спільних днів, мук і страждань. В мурах тюрми № 1 Ярослава".

В лютому 1995 р. у експедиції до м. Яворова науковці Львівського історичного музею натрапили на добре збережені серветки з тюрем. Зберігав їх житель міста, Володимир Гриник, син священника, член ОУН, вчитель. Був арештований у 1948 р. за сфальсифікованими агентурою КДБ звинуваченнями. Про арешт, про принизливе ставлення до в'язнів у таборах Лабитанги в Заполяр'і", на будівництві "первенця комунізму" каналу Волга-Дон, на утрамбуванні ногами землі для шлюзів Сталінградської ГЕС у Калмицьких степах - про все це детально він пише в своїх спогадах, які передав до музею. У 1954 р. В. Гриник повернувся з Куйбишевських таборів до Яворова. Його вишивки експонувалися на виставці "Молитва за Україну" (1996 р.), зараз - на виставці "Воєнно-історичні пам'ятки".

Вишив ці серветки п. Теодор Горох, який перебував разом з В. Гриником у тюрмі і мав біля себе книжку поезій Т. Шевченка, яку подарував музеєві. Рисунок до вишивок робив В.Гриник.

Ці серветки є своєрідними щоденниками. На них вишито назви тюрем, номери камер, дати, монограми, імена близьких і рідних. Зокрема, на одній з них вишито "На спомин з тюрми № 1. Львів 1949 /Г.В. 28.VІ.1948 р.; 7.III.1949" і номери камер 34, 35, 10.

Є серветки невеликі як четверта частина хустинки. На одній з них вишито "Пам'ять з тюрми "Бригідки". Львів. 9.ІІІ.1949 Г.В."; на другій - "Пам'ять з тюрми "Лонцк" Львів 19. VII. 12X.48 ГВ 8.І.9.ІІІ.49"; на третій - "Пам'ять з тюрми Золочів 12X1948 ГВ 8.1.1949".

Дати стосуються переведення з камери, чи з тюрми до іншої тюрми, дні суду. Посередині, інколи й по краях вишито квіти, вставки орнаменту, оздоблено тонкою мережкою.

В музей передано невелику вишиту ікону Божої Матері зі зверненням "Пресвятая Богородице, спаси нас, Львів. 24.VIІ.49 р.". Її вишивали дівчата в тюрмі. Вони опустили вишивку ниткою з верхнього поверху. Гриник її перехопив, заховав під підкладку фуфайки, а пізніше передав своїй дружині Надії.

В. Гриник передав також фотографії священиків у таборах, серед яких був і його батько Теодозій Гриник, а також табірні речі (рукавиці, сорочку з домотканного полотна, кисети, дерев'яну шкатулку, оздоблену наклеєною соломкою, емальовану кружку з табору у Куйбишеві). Подив викликають фігури гри "в кості" і шахові фігури, які виготовлені з важкого, клейкого, з домішкою тирси тюремного хліба. "Дошки" розмальовані на кусках тканини для гри "в кості" хімічним олівцем, а шахова дошка розмальована сажею з паленої гуми. З фуфайки витягували трішки вати, тертям її об дерево добували вогонь. При передачі речей у музей п. Гриник зауважив, що він щасливий, бо дочекався того часу, коли вони стали комусь потрібні.

Голова братства УПА в м. Яворові Роман Хархаліс передав музеєві кілька фотографій учасників визвольної боротьби, тюремну серветку і свої спогади ("Мої щасливі і сумні дороги") про вишкіл командирів повстанської армії, складні переходи часом босоніж в горах, бої і працю в радянських таборах.

На вишитій в тюрмі хустинці, переданій до музею, є такий текст "Дай нам Боже волю. 1945. 6.VII; 31.VIII; 13.Х." по ріжках хустинки вишиті перші букви імен "І", "Р", "С", "X". У зверненнях, вишитих на серветках, чіткіше ніж на табірних відкритках виділяється основна ідея, думка. У табірних відкритках простежується відображення традиційних елементів українського народного образотворчого мистецтва, у кольористиці, композиції малюнку, святкових вітаннях. Частина відкриток містить громадянські мотиви: поневолена українська земля у зображенні дівчини в кайданах, пейзажі української природи як туга за рідним краєм і мрія про волю.

У вишитих предметах можна виділити кілька аспектів визвольної ідеї: передача спротиву окупаційному польському режиму, підтримка високого морального духу в тюрмах і таборах. При допомозі такого нетипового мистецтва як розмальовування відкриток, оздоблювання мережкою, різьблення збуджувалась пам'ять. Після непосильної денної праці перемагало бажання заповнити духовну пустоту, творити, бо інакше важко було б зберегти віру про волю, гідність, часом і життя. Творчі здібності каторжан проявлялися в умовах, націлених перш за все на придушення в в людині її гідності, індивідуальності і в кінцевому рахунку навіть на фізичне знищення. Кожний, хто малював, різьбив, вишивав, брав участь у аматорському гуртку, хорі, ставив вистави, мріяв, сподівався, жив кожною звісткою про всій рідний дім, край - цим творив свій власний духовний світ, що оберігав його від втрати усвідомлення себе як людини, а тим плекав ще сили і готував себе для подальшого спротиву.

Описані вище твори є рідкісними джерелами не тільки з історії української культури, але й формою політичного протесту в новітній історії України.

Р.S. Коли стаття була вже підготовлена до друку, став ВІДОМИМ ще один епізод мужньої боротьби української молоді в східносибірських таборах. В 1948 р. в таборі міста Конська (Красноярський край) виникла "Лагерна організація українських юнаків" (ЛОУЮ). Молоді в'язні на знак вірності ідеї організації клялись на іконі Божої Матері (її розміри 20x20 см), яку в цьому ж таборі таємно вишила дівчина з Львівщини Стефа С, псевдо "Марійка".

Про цю організацію згадується в журналі "Вісті комбатанта" (Торонто-Нью-Йорк, ч.5-6 за 1993 р.). Іконку Божої Матері зберіг член цієї організації, колишній політв'язень Володимир Саламаха (1929 р.н.), який був арештований у 1946 р. як співучасник сільської боївки УПА і член юнацтва дивізії "Галичина". Він передає цю дорогу його пам'яті реліквію на збереження в музей.

Наведений факт показує ще одну грань ролі табірного мистецтва не тільки як засобу зберегти свою духовність, але й дійовий символ в організації подальшої боротьби.

ЛІМ "Наукові записки", випуск VI ч.II. 1997 р. стор.57-70. (Ілюстрації частково замінено сучасними. - ВМГ).