Станіслав НЕЧАЙ (НЕЧАЇВ) — колишній галицький УСС — український січовий стрілець, потім петлюрівець (слідча справа № 16 023 «по обвинению Нечаева Станислава Михайловича и других, всего 12 человек»: «уроженца Галиции, ...галичанина, ...б/п, служил в петлюровской армии», «служил раньше у Петлюры», «Служба в Красной армии: нет. Служба в белых и др. к.(онтр) р.(еволюционных) армиях: с 1916 г.».

Малюнок Олександра Монастирського

П’ятого травня в м. Умані з нагоди урочистостей до 120-ї річниці Карла Маркса рівно 70 років тому відбулися масові розстріли українських патріотів, хто становив потенційну загрозу комуністичному режимові на нашій землі. У Перегонівці на Підвисіччині під Гуманем (Уманню) за одну ніч заарештували понад 40 колишніх вояків галицького полку Українських Січових Стрільців, які в часи Визвольних Змагань за українську незалежність 1919 року прийшли на допомогу Петлюрі. Серед них був і мій дід Нечай (Нечаїв) Станіслав Михайлович, уродженець м. Тернополя. Уже в незалежній Україні мені у Службі безпеки України дозволили ознайомитися зі справою мого діда, яка називається «Дело № 16 023 по обвинению Нечаева Станислава Михайловича и других, всего 12 человек». Як з’ясувалося, ці два грубезних томи слідчої справи, окрім мене, ніхто взагалі й не тримав у руках, а про ретельне опрацювання істориками годі й говорити. Спадає на думку, що наші неуспіхи на 17-му році української Незалежности прямо пов’язані з тим, що ми не засвоїли уроків Матінки Історії і часто-густо взагалі її не знаємо. Тому вважаю за свій прямий обов’язок перед тими, хто поклав життя за українську справу, виправити історичну несправедливість і повернути славні імена борців за Україну їхнім фізичним та духовним нащадкам і всьому народові. З огляду на те, що я перший і єдиний, хто прочитав ці товсті томи запиленої «слідчої справи», відчуваю моральний обов’язок бодай оприлюднити імена українських патріотів, які фігурують у ній. Сподіваюся, що професійні українські історики візьмуть це до відома і подадуть більш розгорнуту та деталізовану картину спротиву нашого народу всіляким зайдам.

Отже, протягом однієї лише доби до 24-ї години 5 травня того зловісного 1938 року в місті Умані після кількамісячних нелюдських катувань з нагоди 120-ї річниці від дня народження Карла Маркса були по-звірячому замордовані, за дуже неповною інформацією, щонайменше такі українські патріоти: Андрусенко Іван, Бабій Дмитро, Бродяк Григорій, Бродяк Іван, Буряк Лікандр, Возняк Василь, Гилько (Гілько) Петро, Голик Андрій, Горенко Лаврентій, Грім Яків, Гурцак Євстратій, Дармохід Іван, Дружина Микола, Жук Тимофій, Жураковський Іван, Ісаков (Ісаків) Георгій (Григорій), Камінський Володимир, Качан Володимир, Кисіль Микола, Кінаш Семен, Ков’як Іван, Костенко Іван, Кострига (Костригин), Кулик Григорій, Кулинич (Кулінич) Дем’ян, Лабузовський (Лобузовський) Анатолій, Лабузовський (Лобузовський) Гнат, Ластовецький (Листовенко) Олександр, Лукашенко Михайло, Ляховський (Ляховецький) Федір, Мар’яш Михайло, Мар’яш Павло, Мокрий Василь, Монастирський Михайло, Невен (Неван) Олександр, Нечай (Нечаїв) Станіслав, Онищенко Савелій, Плитко (Плітко) Панфіл, Положай Олександр, Пономаренко Кирило, Попович Іван, Прядун Архип, Пташник Юхим, Рябий Андрій, Сабажков (Собашко) Влас, Сабажков (Собашко) Василь, Сарайло (Сорайло) Данило, Семак Андрій, Сергієнко Михайло, Сергієнко Онисим (Анісій), Сікорський Дмитро, Солоненко Лаврентій, Стеценко Василь, Фурдига Михайло, Шеремет Михайло та ще багато-багато не відомих нам донині українських патріотів.

Колишні учасники Визвольних Змагань за незалежність України — галицькі січові стрільці, петлюрівці, хто своєю волелюбністю ніс потенційну загрозу комуністичному пануванню на нашій землі, були заарештовані та засуджені до розстрілу. Вони, як записано у «слідчій справі», — члени «военно-повстанческой контрреволюционной организации, которая готовила вооружённое восстание против Советской власти в момент интервенции...», «все лица, которые пришли к нам в составе галицкого полка, были раньше в белой армии Петлюры», «...повстанческие кадры для вооружённой борьбы с Советской властью в случае войны между капиталистическими странами и СССР», «...являлись членами подпольной галицийской повстанческой организации», «...украинской националистической повстанческой организации, существующей в селе Перегоновке Подвысоцкого района, которая ставила своей целью свержение Советской власти путём вооружённого восстания», «...вскрыта и ликвидирована военно-повстанческая контрреволюционная организация на Уманщине, в частности в Подвысоцком и Тальновском районах», «...Все перечисленные лица 14 апреля 1938 г. тройкой УНКВД Киевской области... осуждены к ВМН (Высшей Мере Наказания) — расстрелу, решение тройки приведено в исполнение 5 мая 1938 г.»

Отже, судив їх не суд, а примітивний антиюридичний винахід большевиків — садистська НКВДистська трійка, у складі якої не було жодного українця, а лише євреї Шапіро, Альтзіцер та росіянин Гомеров.

Про верх цинізму послідовників Маркса свідчить те, що своїх приречених ворогів після винесення смертного вироку вони ще протягом трьох тижнів тримали на урочисте заклання навмисне до ювілейної дати, аби поглумитися над ними у святковій атмосфері, кроволюбно відзначаючи чергову роковину з дня уродин їхнього криваво-червоного ідола Карла Маркса ритуальним відсалютуванням. Адже червоний режим тому й червоний, що кривавий від безмежно пролитої крови, чого комуністи, до речі, ніколи й не приховували. У цьому є щось патологічне, від садо-мазохістів.

Таким чином, у застінках колишньої Уманської тюрми, де тепер розміщена міліція Уманського району, на донині не перейменованій вулиці Леніна, були скоєні злочини проти людськости, які за світовими правничими нормами не підлягають строку давности. Бодай тепер, через 70 років, у незалежній Україні уманці повинні мати право принести поминальні квіти до святих місць загибелі борців за волю Батьківщини, які були замордовані червоними катами. Імена репресованих російсько-комуністичною імперією зла патріотів мають бути увічнені на місці здійснення масових страт. Там треба створити пам’ятний музей жертвам масових репресій тоталітарного режиму, аби червона чума ніколи більше не нависла над нашим народом.

Докладніше про це можна дізнатися у відкритих нині архівах колишнього КҐБ, які зберігаються у Службі безпеки України, та з книжок, присвячених цим жахливим подіям: «Справа Нечаєва (Нечая) С. М. та інших, всього 12 чоловік», «Перегонівка 1938 року», «Петлюрівці на Підвисіччині», «Галицький полк під Уманню».