Нещодавно переглядав художній фільм «Останній бій майора Пугачова», знятий за повістю відомого письменника — політв’язня Варлама Шаламова. Її сюжет побудований на реальних подіях, що відбувалися в одному з таборів ГУТабу. Якщо коротко, то фільм розповідає про долю майора Євгена Пугачова, який на фронті командував розвідувальною ротою і якого після війни запроторили на Колиму, як «ворога народу». Не бажаючи миритися з такою наругою, він організував зі своїми товаришами по нещастю втечу з табору.

А коли солдати НКВС наздогнали втікачів і запропонували їм здатися, ті вирішили дати їм бій. Останній бій...

Такі історії не були рідкістю, у цьому мене переконала зустріч із Михайлом Слободяном — жителем одного з подільських сіл.

— Улітку 1941 року мене відрядили на будівництво залізниці до Рівненської области, — розповідав мені Михайло Трохимович. — Тож війна застала мене і кількох моїх односельців у Здолбунові. Наше начальство веліло розходитися по домівках: мовляв, «з’явитесь до військкоматів, які й відправлять вас на фронт». Але сталося так, що німці раніше нас прийшли до нашого району. Звісно, що ніякого військкомату там уже не було...

Михайлові і його товаришам не залишалося нічого іншого, як зостатися на окупованій гітлерівцями території. Весною 1944-го, коли Радянська армія звільнила Вінниччину від ворога, його призвали до її лав. У складі 243-го стрілецького полку Михайло громив фашистів, визволяючи міста і села України, Польщі. Але одного «прекрасного» дня сержанта Михайла Слободяна заарештували смершівці.

— Ти ведеш провокаційні розмови, які дискредитують Радянську владу і товариша Сталіна, — сказав йому плюгавенький майор з посмішкою на обличчі. — А за такі розмови наша влада карає...

«10 років таборів позбавлення волі» — таким був вирок військового трибуналу, який не став вдаватися у подробиці «провини» солдата.

Відбувати покарання моєму землякові випало у Горному таборі, який знаходився неподалік російського міста Норільська.

— Мені, як мовиться, випала честь бути одним із перших його в’язнів, бо табір цей було створено весною 1943 року для тих осіб, які активно співпрацювали з нацистами. Зважаючи на це, і умови утримання були відповідні, — згадує Михайло Трохимович. — Правда, більшість засуджених становили люди, які не мали ніякого стосунку до гітлерівців. Наприклад, в одному бараці зі мною знаходилося кілька десятків вихідців із Полісся, яких відправили за тисячі кілометрів від рідних домівок «відпочивати» лише за те, що вони, як і я, опинившись на окупованій території, не чинили ворогові опору, як було сказано в обвинувачувальному вироку. Загалом хочу сказати, що українців серед засуджених було чимало: у кожному бараці було чути рідну мову. Багато хто з моїх земляків навіть з конвоїрами спілкувався нею, часто потерпаючи за це. Бо адміністрація табору вважала, що ми повинні не лише відбувати покарання, а й перевиховуватися. Тож ті, хто не бажав відмовлятися від рідної мови, був «заклятим бандерівцем-націоналістом»...

У таборі утримувалися десятки тисяч людей. Практично зі всіх куточків колишнього Союзу. Якимось чином сюди потрапили навіть два... ескімоси! Всього — за різними оцінками — в ньому перебувало близько 30 тисяч «особового складу». Потрапляли сюди і після війни: солдати, які зламали хребет фашистському звірові, після перемоги виявилися не потрібними «вождю народів». Точніше, учорашніх переможців він вирішив використовувати як дешеву робочу силу. Адміністрація табору, що складалася з офіцерів НКВС, не вважала в’язнів за людей, настільки принижувала їхню честь і гідність. Траплялося, що звичайні рядові охоронці відкривали вогонь по них, використовуючи людей у ролі мішеней...

Після смерти Сталіна табором поповзли чутки, що нове керівництво країни перегляне своє ставлення до «ворогів народу» і ті незабаром опиняться на волі. Проте спливав час, а люди як перебували за колючим дротом, так і далі перебували. Дехто з істориків стверджує, що повстання, про яке йтиметься, було ретельно підготовлено і організовано колишніми командирами Радянської армії. Але це не зовсім так: воно виникло, як часто це буває, стихійно, почавшись зі страйку. Страйкарі, які втомилися від принижень, почали вимагати від керівництва табору прибуття московської комісії, сподіваючись, що вона зменшить тривалість робочого дня (10–12 годин), вирішить питання з отриманням на руки зароблених за свою каторжну працю грошей, поліпшить умови проживання і медичного обслуговування: адже хвороби косили людей, а місцева адміністрація не звертала на це уваги. Проте вимоги засуджених мали не лише економічний, а й політичний характер. Вони, зокрема, сподівалися, що висока московська комісія сприятиме перегляду їхніх справ, за якими їх запроторили за колючий дріт. При цьому вони мали наміри домогтися ще й покарання осіб, причетних до знущань і вбивств своїх товаришів.

Варто зауважити, що повсталі поводилися досить толерантно стосовно адміністрації табору: жоден офіцер, солдат НКВС не зазнав з їхнього боку насилля. Були, правда, гарячі голови, які вимагали суду Лінча над своїми вчорашніми кривдниками. Але до цього не дійшло.

До речі, про повстання в Горному таборі знято документальний фільм «Загадка Норильського повстання». Його режисер, Михайло Ткачук, на думку колишніх політичних в’язнів, досить правдиво розповідає цю утаємничену історію, уникаючи категоричних оцінок. У фільмі, зокрема, йдеться про те, що повстання, яке виникло стихійно, згодом набуло ознак добре організованої акції протесту. Свідченням цього може слугувати той факт, що в таборі були створені комітети, які взяли на себе роль координаторів, докладаючи при цьому всіх зусиль, щоб не допустити кровопролиття. Їхні члени, зокрема, обходили бараки і доносили до засуджених свої рішення. А ще — випускали агітаційні листівки, в яких зверталися як до жителів Норильська, так і до солдатів НКВС, роз’яснюючи в них свою позицію.

Про цю «НП», звісно, одразу доповіли в Москву, звідки негайно вилетіла спеціальна комісія. Спочатку члени її умовляли повстанців «взятися за розум», а потім, зрозумівши, що ті за нього «не візьмуться», перейшли до погроз на їхню адресу. За погрозами почалися конкретні дії з «перевиховання» засуджених. У ролі «перевихователів» виступили військовослужбовці НКВС, а також комуністи і комсомольці Норильська. Наводити «порядок» їм допомагали кримінальні злочинці, яких теж тут вистачало: таким чином вони бажали вислужитися перед начальством, сподіваючись, що завдяки своїй «активності» скоріше вийдуть на волю.

Достовірної інформації про кількість жертв серед повстанців немає. Принаймні про це офіційно не повідомлялося. Але вони, звичайно, були. З неофіційних джерел відомо, що при придушенні повстання було вбито 57 чоловік, а близько 100 дістали поранення. Очевидці тих подій у своїх спогадах стверджують, що через кілька днів після «наведення в таборі порядку» на місцевому кладовищі було поховано близько 200 невідомих осіб...

Зрозуміло, що повністю виконувати вимоги повсталих влада не бажала. Проте деякі вимоги були враховані. Зокрема, дещо пом’якшились умови перебування в таборі, людям почали видавати певну частку зароблених грошей тощо. А головне — через рік, у 1954-му, до Норильська знову приїхала комісія з Москви. Ретельно вивчивши стан справ у таборі, високі гості дійшли висновку про доцільність ліквідації табору. За розпорядженням комісії було створено так званий ліквідаційний комітет, який почав вивчати персональні справи засуджених. Спочатку почали звільняти колишніх партійних і комсомольських працівників, учених, а згодом — і решту арештантів. Словом, відчувалося, що «вождя народів» уже немає на білому світі...

До речі, акції непокори мали місце і в інших таборах. Вони, правда, були значно меншими за масштабами, але люди все ж кидали виклики тоталітарній системі. Вони не могли сподіватися на перемогу: надто нерівними були сили. Свого часу про повстання в одному з таборів Архангельської области мені розповідав колишній начальник міліції Каргопольського району Віктор Родін, який згодом перекваліфікувався в журналіста і, користуючись отриманою під час служби в органах інформацією, писав книгу про життя «ворогів народу» серед поморів.

— Якось доведені до відчаю люди полонили в одному з таборів, що знаходився на території нашого району, вартових і, зробивши прохід у загорожі, вирвалися на волю, — розповідав мені Віктор Васильович. — Вони встигли пройти кілька десятків кілометрів, діставшись ріки Онега. Але переправитись на протилежний бік не зуміли: проти них керівництво Архангельського відділення ГУТабу кинуло роту солдатів. Не маючи на руках зброї, вони не в змозі були чинити будь-якого опору. Не бажали вони і повертатись за колючий дріт, знаючи, що спроби вирватися на волю адміністрація їм не простить. Тому, взявшись за руки, як розповідали місцеві селяни, що випадково стали свідками цієї сцени, «вороги народу» рушили осіннім крихким льодом Онеги на протилежний берег. Лід, звісно, не витримав, і всі вони опинилися у воді: люди воліли вмерти, а не бути рабами людиноненависницької системи — системи, яка загубила мільйони людських життів, а десяткам мільйонів зламала долі.