• Різне
  
• Село
  
• Доля людська
  
• Історія
  

Це розповідь про місцевість, що лежить всього в 7-15 км. від крупного міста, яким, безперечно, є Кременчук. Враження були отримані в ході короткочасного експедиційного відрядження, що складалось з трьох одноденних маршрутів. Всі виїзди здійснювалися з Кременчука.

Учасники: Роман Олексійович; Андрій Миколайович; Олег Олегович (він же автор рядків)

Час: серпень 2006-го

Річка Псел в районі села Запсілля

День перший: Кременчук - Йосипівка, Запсілля, Крамаренки, Кузменки, Кияшки - Кременчук.
З Кременчука до пункту призначення - села Йосипівка, доїхали хвилин за сорок п'ять.
Затягнуте густими хмарами небо після кількох спекотливих днів приносило радість. Як тільки ми вийшли з автобуса, почав накрапувати дощ. Андрій Миколайович спробував накинути дощовик, але хвилин через п'ять зняв його: освіжаючий невеликий дощик приємніше, ніж задушливий дощовик.
Перед тим як покинути сіло, відбулася фотозупинка біля покинутої хатини з очеретяним дахом. Надалі ми впродовж відрядження натрапляли й на житлові експонати музею у Пирогово.
Вийшли на маршрут. Спочатку йшли по невеликих стежках. Потім проминули колектив доярок, що поїдали насіння в очікуванні стада. Далі довелося просочуватись крізь густу високу (вище за пояс) трав'янисту приболотну рослинність і вибирати більш-менш сухі ділянки. Далі, години через півтори, уперлися в рапсове поле. Йти крізь маслянисту сільськогосподарську культуру в два метри заввишки - зовсім вже сумнівне задоволення. Було вирішено звернути у бік заплави Псла - однієї з найбільших лівих приток Дніпра.
Спустились з добре вираженої тераси у заплаву та зупинилися перекусити. Вода закінчувалась, але ми не сумували, тому що розраховували протягом години дістатись до найближчого села - Запсілля, досить великого за місцевими мірками населеного пункту з однойменною сільською радою.

Запсілля - село (Кременчуцький район). Населення - 595 жителів (чоловіків - 263, жінок - 332), у віці до 17 років - 108 чол., 18-54 роки - 319 чол., 55 років і старше - 168 чол.
За 2001-2004 рр. народилися - 21 чол., померли - 44 чол., прибули - 81 чол., вибули - 46 чол.
У селі діють: сільська рада, фельдшерсько-акушерський пункт, відділення зв'язку, клуб, бібліотека, 3 торгових заклади.

	Нижньопсільський заказник

Отже, подальший наш шлях лежав на Запсілля. Але спочатку потрібно було зробити паломництво до річки. Вибравши нормальний вхід до заплавного лісу, ми опинились у Нижньопсільському ландшафтному заказнику, а трохи пізніше й біля самої річки. Псел дійсно красивий. Меандруючи немов за слаломним маршрутом, він при кожному своєму повороті чергує обривистість лівого та правого берегів, що додає річці деяку різноманітність. Численні заболочені стариці та досить густа лісова рослинність додають відчуття недоторканості. Хоча, не можна сказати, що Псел у своїй мальовничості дуже оригінальний. Сусідні притоки Дніпра Полтавської області - Сула та Ворскла - досить схожі з ним. Проте, це й не зменшує їх краси. Не дарма всі перераховані річки (Сула у меншій мірі) так любили байдарочники ще за радянських часів.
Довго насолоджуватись красою Псла не вийшло. Ми були атаковані комарами, що своїми розмірами та щільністю більше нагадували коників. Знову повернулись до узлісся й пішли стежкою убік Запсілля.
Хліба-солі та дівчат у національних костюмах не було. Та й взагалі нікого не було. Хвилин десять ми йшли ніби вимерлим селом. Не тільки бажаного магазина не виявилось, а й води не можна було набрати. Через деякий час стали зустрічатись люди. Чотири або п'ять. В основному діти. На автобусній зупинці нарешті у чоловіка похилого віку вдалося запитати, де магазин. Установа сфери обслуговування, як з'ясувалось, розміщувалась у кілометрі у бік, протилежний тому, куди нам було потрібно і перпендикулярний тому, звідки ми прийшли. Роман Олексійович, яких більше за всіх страждав від спраги, вже готувався йти у магазин, але ми з Андрієм Миколайовичем запротестували рухатися два кілометри туди-назад. Відправилися у результаті в потрібному нам напрямі, виглядаючи у дворах господарів, які б погодилися нам набрати води. Але господарі, як на зло, не бажали з'являтись у дворах.

"Експонати музею в Пирогово" (село Йосипівка)

Село закінчилося. На шляху залишився лише двоповерховий будинок з розміщеними за ним гаражами. Схоже, там була якась майстерня. І тут нарешті нам посміхнулося щастя у вигляді трьох мужиків, що розмовляли практично за допомогою ненормативної лексики. Нам була видана вода і навіть зайва пляшка на додачу. Напевно ми були ювілейними відвідувачами. Або виглядали погано. Вода виявилася огидною на смак - коктейль з пікантними присмаками болота й заліза, а також чітким запахом сірководню. Огидною, але все-таки цілком питною. На підтвердження цього ми випили одну з пляшок вже на наступній робочій точці опису в два підходи.
Тим часом, небо у другій половині дня все більше розчищалося, і ставало все тепліше. Ми ж раділи факту, що далі йти по перетнутій місцевості було не обов'язкове. Можна було рухатись по шосе, іноді спускаючись з нього для визначення ґрунту (якщо, звичайно, відразу не побачити). Місцевість відкривалася навколо на декілька кілометрів.
Подальше пересування являло характерну для більшої частини цього та інших маршрутів картину: Роман Олексійович та Андрій Миколайович попереду пліч-о-пліч за жвавою бесідою, я - на 10-20 метрів позаду "на своїй хвилі". З обох боків шосе тягнулися кукурудзяні і соняшникові поля. Вздовж дороги зручно розташувалися дерева шовковиці з таким соковитим та крупним урожаєм, що хоч у чай замість цукру. Через деякий час свято сільського господарства завершилося. На зміну йому прийшло цікаве чергування заболочених ділянок та солонців. Перші являли собою скупчення густої високої болотяної рослинності; другі характеризувалися розрідженим жорстким пригніченим сухостоєм з ксерофітів та лишайників. У деяких місцях і його не було, а в оголений ущільнений ґрунт врізалися тріщини, створюючи полігони для макрозйомки фільмов-катастроф про землетруси.

	Солонець

Солонці - ґрунти з високим вмістом легкорозчинних солей натрію (більше 20% ємкості поглинання). Зустрічаються плямами, а іноді і крупними масивами серед інших ґрунтів в степах, напівпустелях і, рідко, в пустелях (на всіх континентах, окрім Антарктиди). В Україні поширені невеликими плямами в лісостеповій і степовій зонах на слабодренованих рівнинах в пониженнях рельєфу з неглибоким заляганням мінералізованих ґрунтових вод. У вологому стані стають в'язкими і липкими, в сухому - цементуються, затвердівають і розтріскуються. Солонцюваті ґрунти, більше представлені на описуваній території (лугові солонцюваті, лугово-чорноземні солонцюваті і т.д.), містять меншу кількість легкорозчинних солей натрію (як правило, 5-20% ємкості поглинання).

Картину з моделями боліт, степів та "напівпустель" час від часу доповнювали пернаті хижаки, що висіли у небі. Спека підсилювалась. Взуття періодично прилипало до асфальту, ноги від довгого пересування по твердій поверхні почали нити.
Праворуч з'явилася крайня частина села Крамаренки та нові експонати для музею в Пирогово з лелеками на даху і невеликими садками у дворах. Після закінчення села краєвид деякий час знову став відносно "диким", але невдовзі позначилися й сліди діяльності людини. Вздовж дороги з'явилася шеренга дерев, за якою справа - снопи сіна, скатані в "бочки", а зліва - хати невеликого села, майже хутора, - Кузьменки. Попереду, охоплюючи шосе з двох боків, свої обійми розкривав населений пункт Кияшки, в якому ми сподівалися купити чого-небудь, що п'ється, і піймати рейсовий транспортний засіб до Кременчука.

Крамаренки - село (Кременчуцький район). Населення - 75 жителів (чоловіків - 33, жінок - 42), у віці до 17 років - 6 чол., 18-54 року - 26 чол., 55 років і старше - 43 чол.
За 2001-2004 рр. народилися - 1 людина., померли - 13 чол., прибули - 21 чол., вибули - 9 чол.
У селі діє один торговий заклад.
Кузьменки - село (Комсомольська міська рада). Населення - 54 жителів (чоловіків -25, жінок - 29), у віці до 17 років - 14 чол., 18-54 року - 21 чол., 55 років і старше - 19 чол.
За 2001-2004 рр. народилися - 2 чол., померли - 7 чол., прибули - 8 чол., вибули - 11 чол.
У селі відсутні торгові заклади.
Кияшки - село (Комсомольська міська рада). Населення - 613 жителів (чоловіків -266, жінок - 347), у віці до 17 років - 57 чол., 18-54 року - 251 чол., 55 років і старше - 305 чол. За 2001-2004 рр. народилися - 3 чол., померли - 86 чол., прибули - 63 чол., вибули - 47 чол.
У селі діють: 2 фельдшерсько-акушерських пункти, 1 бібліотека, 5 торгових закладів.

Cело Йосипівка

Кияшки виявилися на диво жвавим селом. У крамничці з розставленими поряд стільцями і столом були придбані напої. Андрію Миколайовичеві дісталася солодка газована вода, а ми з Романом Олексійовичем вирішили спробувати кременчуцького розливного пива. Пиво виявилося легким, і віддалено нагадувало квас. Тобто те, що нам тоді й було потрібне.
В очікуванні автобуса ми насолоджувалися своїми напоями і спостерігали за групами відпочиваючих. Одні поверталися в пляжних костюмах з річки Псел; другі, у подібних костюмах, але з іншого боку - з якихось солоних озер; напрями і мотиви пересування третьої категорії відпочиваючих вгадати було важче, тому що вони рухалися хаотично, нетвердою ходою і з практично повною відсутністю усвідомлення того, що навколо відбувається, в поглядах.
З прибуттям автобуса перший польовий день завершився.

День другий: Кременчук - Солонці (Підлужжя), Крамаренки - Кременчук

	Роман Олексійович та Андрій Миколайович (зліва-направо) у "Запсільській напівпустелі"

На автовокзалі ми завантажилися у маршрутку Кременчук - Полтава, заздалегідь вказавши водієві на карті місце нашої висадки. Такі складні маніпуляції були потрібні тому, що ані шофер (не місцевий), ані касирка - нічого не знали про пункт нашого сьогоднішнього відправлення у польовий маршрут - село Солонці. Коли зачинилися двері транспортного засобу, мені мимоволі захотілося пошукати під сидінням кадку з водою і березові віники. По мірі пересування маршрутка все більше заповнювалась пасажирами, від чого, звичайно ж, прохолодніше не ставало.
Час висадки ніби вже наближався, та й обстановка за вікном була приблизно схожою з потрібним нам місцем на карті. Тільки замість Солонців на дорожніх знаках вказувалося Підлужжя.

Солонці (Підлужжя) - село (Комсомольська міська рада). Населення - 137 жителів (чоловіків - 66, жінок - 71), у віці до 17 років - 23 чол., 18-54 року - 70 чол., 55 років і старше - 44 чол.
За 2001-2004 рр. ніхто не народився., померли - 18 чол., прибули - 18 чол., вибули - 15 чол.
У селі відсутні торгові заклади.

За селом водій у нерішучості зупинив машину і, витримавши задумливу, майже драматичну, паузу, висловив думку, що це ніби те місце, де ми просили нас висадити. Ми вирішили, що людина за "баранкою" і карта - достатньо вагомі аргументи для підтвердження наших сумнівів з приводу назви села. Та й назовні вже не терпілося вибратися.
Опинившись на свіжому повітрі, ми повторно звірилися з картою і зробили "точку спостережень". З одного боку від шосе розташовувалося поле, засіяне зерновими, з іншої - дика рівнина із звичним вже чергуванням боліт, солончаків і перехідних ділянок. Туди й лежав наш шлях.

В очеретах

Не пройшли ми і двох кілометрів, як перед нами виникла стіна очеретів. Наступну годину ми присвятили спробі обійти болото по нешироких коридорах з розширенням до "острівців" твердої і сухої поверхні. У результаті ми зрозуміли, що помалу починаємо наближатися до початкової точки. Найголовнішим бар'єром стали хащі очерету, що розкинулися уздовж залізниці. Стало ясно, що треба штурмувати. Ми з Андрієм Миколайовичем почали перевзуватися в гумові чоботи. Роман Олексійович чоботи залишив в Києві, тому з відвагою камікадзе першим став прокладати шлях джунглями триметрового очерету та воді. Йти було дійсно незручно: у заростях було неймовірно душно, у воді та рослинності не було нормально видно, на що наступаєш, важко передбачалася висота шару багнюки, у яку занурювалися чоботи, очерети, що пружинили під ногами та з боків, норовили порушити рівновагу людини і перекинути її в болото. Радіус видимості навколо навряд чи перевищував один метр, орієнтирів ніяких не було, тому ми одразу ж загубили один одного і злегка розбрелися по території. Довелося періодично перекликатися, щоб зовсім не загубитися, та йти приблизно в одному напрямі. На Андрія Миколайовича я натрапив несподівано. Той намагався вибрати місце переправи. Вода доходила по коліна й вище. Хвилин за десять ми удвох загальними зусиллями, смішно ступаючи, балансуючи на прим'ятих до землі очеретах і спостерігаючи за водою, що хлюпала у верхнього краю чобіт, пройшли найглибше місце відносно сухими. Не встигли ми вибратися на тверду поверхню у вигляді залізничного щебеня, як на нас вискочив вантажний потяг. Недалеко нашої появи вже чекав Роман Олексійович.

	Відстійник Кременчуцького нафтопереробного заводу

З іншого боку залізничного полотна було більш сухо, і ми понадіялися, що веселі старти на сьогодні закінчені. Досить довгий час ми рухалися сухим степом, який перерізала ще одна перешкода - річка Рудка. Ми про її існування знали, але не чекали, що вона виявиться ширшою за стрибок з розгону. Довелося знову йти в обхід - уздовж річки до моста. За річкою, судячи з карти, нас повинно було чекати невелике село Кириленки і, трохи далі, відстійники Кременчуцького нафтопереробного заводу.
Від Кириленок зараз залишилася тільки відносно асфальтована дорога, а також покинутий сад і кладовище. І також - залишки ферми, які з своєю відсутністю даху могли б гармонійно вписатися до ансамблю покинутого міста інків Мачу-Пікчу. Ми все чекали появи житлових будинків, але, коли побачили насип відстійників, зрозуміли, що населений пункт Кириленки можна стирати з карти.
Перед насипом мальовничо розташувалася табличка, яка казала про те, що ми входимо на територію зони відпочинку (крупними буквами), де суворо заборонено турбувати пернате населення, особливо за допомогою його відстрілу (дрібнішим шрифтом). Тобто, іншими словами, виходило, що перед нами тягнулася зона відпочинку птахів. Взагалі спочатку ми подумали, що це ті самі солоні озера, про які ми вчора чули в Кияшках. Але як тільки піднялися на насип - думка ця одразу відпала. При жарі під 50 за Цельсієм у повітрі стояв важкий запах гуми, смоли та інших нафтопродуктів.
Прибережні ділянки величезного водоймища (протилежний берег видно, але майже на горизонті) були забарвлені у чорний колір з перламутровими переливами. Ні повними грудьми, ні запалими - абсолютно практично не дихалося. Не дивлячись на теплу погоду і спрагу, темп нашої ходьби помітно прискорився і не сповільнювався, поки ми не опинилися біля берега з чистою водою і присутністю повітря.
Тим часом, ставав зрозумілим напис дрібним шрифтом на табличці. Наявність крупного водоймища, високій болотяної рослинності навколо, де можна сховатися, і, головне, відсутність людей (з початку маршруту жодного не бачили, та й що їм тут робити), - привернули до цього непривітного місця велику кількість пернатих. Їх там дійсно багато, від досить звичайних приводних мешканців до червонокнижних, наприклад, ходулочників, що дуже рідко зустрічаються північніше чорноморського узбережжя. Також слід зазначити, що до відсутності вороже настроєних чужаків птахи, схоже, вже звикли, тому на нас практично не звертали увагу. Дві величезні білосніжні чаплі підпустили нас досить близько, та й після того, як помітили гостей, перемістилися на невелику відстань, залишаючись в полі видимості та абсолютно не ховаючись.

Той самий відстійник - "рекреаційна зона"

Зробили привал, під час якого виявилось, що у нас води на декілька ковтків, до того ж майже гарячої. Розділили половину на трьох. По карті найближчий населений пункт - Крамаренки - знаходився у двох з половиною кілометрах від нас по прямій. Враховуючи важку болотисту місцевість і додаткову обхідну відстань, дістатися його ми могли приблизно за годину, у кращому випадку трохи менше. Добре, що село це лежало у приблизно потрібному нам напрямі. Погано, що від перегріву відпадало будь-яке бажання ворушитися. Купатися у відстійнику, не дивлячись на велику кількість цілком живих птахів, ми не наважилися. Якийсь час було присвячено огляду з насипу обстановки з ціллю вибору візуально найбільш сухих та зручних ділянок для подальшого пересування.
Шлях від насипу до шосе пройшли в атмосфері зосередженості і практично повного мовчання. По асфальтовій дорозі до села залишалося близько півкілометра.
Перші двори села виявилися безлюдними, з явно кинутими будинками, без огорож і колодязів. Крамаренки (ми їх огинали по шосе у попередньому маршруті) явно переживали не кращі часи. Трохи пізніше знайшли непрацюючу колонку. Було ухвалено рішення йти по гіпотенузі уздовж околиці села до центру, де міг знаходитись магазин. Майже відразу ж побачили у необгородженому дворі покинутий колодязь і поряд - водний насос. У першу чергу ми вмилися прохолодною водою, потім набрали цілющу вологу у пластикові пляшки. Роман Олексійович тут же її спробував (це треба було бачити) і повідомив між жадібними підходами до шийки, що вода ще гірша, ніж нам видали днем раніше у Запсіллі. Другим підійшов до снаряду середній син, тобто Андрій Миколайович. Він жадібно зробив декілька ковтків, але на останньому раптом порснув як під час сміху і заявив, що у воді перебір із сіллю. Молодший син, Іван-Олег Олегович, зміг тільки прополоскати рот - у мене в той момент ще не наступила стадія спраги, при якій п'ють морську воду. Рушили далі, періодично проводжаючи сумним поглядом непрацюючі колонки.
Магазин ми знайшли далеко не відразу. Довелося потикатися в різні боки вулиць і допитати з пристрастю місцевого жителя. Треба сказати, ми цілком допускали, що цієї ознаки цивілізації в такому невеликому селищі як Крамаренки може не опинитися. І в цілому слід зазначити, що чим східніше - тим менше в Україні розвинена структура сфери послуг від малого бізнесу. У Тернопільській або Львівській областях і представити важко відсутність в населеному пункті двох - трьох магазинів, не рахуючи рундуків або просто влаштованих у дворі житлового будинку місць для продажу-покупки товарів широкого споживання. Якщо б ми не знали точно про наявність в селі магазина і приблизного місця його розташування, то могли б його і не помітити. Об'єкт наших мрій відрізнявся строгою, майже аскетичною, архітектурою. Він був одноповерховим, мав квадратну (або прямокутну) форму і виділявся на тлі навколишнього оточення відносно свіжою побілкою. Навколо - яскраве сонце, пил, розкидані двори, суха трав'яниста рослинність, рідкісні місцеві жителі. Для повного колориту залишалося посадити біля стіни зморшкуватого чоловіка з примруженими очима, сомбреро на головному відсіку, пончо на організмі і гітарою в руках.

	Магазин у Крамаренках

Ми недовірливо заглянули всередину. Магазин! Накупивши води та пива, почали утамовувати спрагу. Я таких темпів споживання рідини й не пригадаю. Усередині було прохолодно. Продавщиця привітно надала нам місце для охолоджування, за що ми відплатили покупкою додаткової порції пива (води ми відразу взяли багато). Пізніше підійшов і зморшкуватий чоловік. Правда, без гітари і пончо, але з сином. Синові купив морозиво, собі - вино та горілку (думаю, навряд чи навпаки).
Наше охолоджування продовжувалося близько години, проведеної за бесідою з продавщицею, яка повідала, що не місцева, а з більш крупного Запсілля. Магазин в Крамаренках з'явився зовсім недавно, головним чином, сподіваючись на покупців з близької (приблизно у кілометрі від села) бази відпочинку. А в самих Крамаренках, за її словами, проживає не більше тридцяти жителів, в основному, люди похилого віку або що наближаються до нього. На наше запитання про рішення проблем з жахливою водою в Крамаренках жінка розповіла, що нормальну воду кілька разів на тиждень розвозять вантажівки в цистернах. Нею й користуються місцеві жителі. Причому не тільки в Крамаренках, але й у більшості сіл Кременчуцького району. Ми дійсно в ході нашого відрядження кілька разів бачили у дворах великі ємкості (на дачних ділянках в Романках і Федоренках навіть цистерни) для зберігання води. Також зустрічалися нам люди, що перевозять між селами здобуту десь воду на велосипедах (мені при цьому чомусь згадувалося, як в районі Вилково Одеської області місцеві жителі на велосипедах здійснюють тривалі об'їзди, збираючи по території дрова, як гриби або ягоди).

Знову Псел

Для закінчення робочого плану на день нам було необхідно дістатися річки Псел. Шляхом численних, спочатку непрямих, а потім і прямих, ознак ми зрозуміли, що в околицях Крамаренок біля річки знаходиться база відпочинку. В її сторону і відправилися, тому що туди вела найзручніша дорога. На приватну територію бази відпочинку входити опинилося заборонено. Ми звернули у інший бік, передихнули на покинутому пляжі біля стариці і, нарешті, піднялися на високий берег Псла. Намилувавшись пейзажами, спустилися до низького берега, знайшли місце, що віддалено нагадує пляж, і провели обмивання у водах річки. Другий маршрутний день був закінчений. Нам залишилося тільки повернутися на трасу і чекати автобуса на Кременчук.

День третій: Кременчук - Щербаки, Анищенки, Романки, Федоренки, Романки, Анищенки, Щербаки - Кременчук.
Ранок видався нейтральним. Всі ми були налаштовані трудовий подвиг. Планувалося того дня завершити польові роботи. Правда, судячи з відсутності асфальтованих доріг на карті в потрібному нам районі, попасти у відправну точку маршруту могло виявитися справою нелегкою.
А потрібний нам був населений пункт Федоренки.

Федоренки - село (Кременчуцький район). Населення - 13 жителів (чоловіків - 6, жінок - 7), у віці до 17 років відсутні, 18-54 року - 3 чол., 55 років і старше - 10 чол.
За 2001-2004 рр. ніхто не народився., померли - 5 чол., прибули - 1 чол., вибули - 2 чол.
У селі діє один торговий заклад.

	Дачний кооператив "Улыбка"

На автовокзалі нам порадили виїжджати до цього населеного пункту із якоїсь загадкової станції за ринком. Після довгих поневірянь ми її знайшли, але це нам позитивного результату не принесло, тому що автобус до Федоренок за розкладом відправлявся через дві години. Довелося у котрий раз повертатися на центральний автовокзал і брати квитки до Щербаків, звідки потім потрібно було йти пішки до осі маршруту близько чотирьох кілометрів.
Вийшли у Щербаках, поряд із залізничною станцією Омельник. Омельник, у свою чергу, знаходився кілометрів на шість північніше. А трохи ближче до станції, південніше Омельника, розташовувалися потрібні нам Федоренки. По карті асфальтована дорога вела до Омельника уздовж лівого берега Псла, а Федоренки компактно розкинулися на правом бережу. Дарма ми довірилися не дуже новій карті. Спочатку нас здивував автобус, що йшов перед нами, який повернув на, як ми були упевнені, ґрунтовку. Потім нас здивувала очікувана ґрунтовка своєю "асфальтованістью".
Але ми все одно готувалися прогулятися, тому не дуже засмутилися. Ці чотири кілометри нам не потрібно було працювати. Тільки йти. Зліва тягнулися поля, справа - теж поля, але вже далеко не безкрайні, а розбавлені рідкісними дворами хутора Анищенки, за яким починався заплавний ліс. Хвилин за тридцять ми вступили у невелике селище Романки, а за ним - до дачного кооперативу "Усмішка". Точніше, вступили ми, звичайно, не до кооперативу, а на його землі. Отже, Романки візуально ніби і не закінчувалися, а плавно переростали у Федоренки. По карті такої великої кількості будинків і близько не було, а Романки і Федоренки були не набагато більше хутора Анищенки. Таким чином, практично посеред зрощених населених пунктів, в невеликому коридорі між ними (метрів в 100), ми нарешті опинилися на осі нашого робочого маршруту.

База відпочинку на Пслі

Привал перетворили на обід, під час якого ми перший раз побачили вантажівку з цистерною, на якій було написано не "МОЛОКО" або "ВОГНЕНЕБЕЗПЕЧНО", а просто "ВОДА".
Окинувши поглядом вже добре знайомі ландшафти ліворуч від асфальтованої дороги і постеживши за різними пернатими хижаками у небі та на земній поверхні, відправилися у бік заплавного лісу і річки Псел. Якийсь час зайняла робота, потім - водні процедури і спроба розглянути базу відпочинку на іншому березі. Побачили декілька дерев'яних будиночків, порожній волейбольний майданчик, пляж, жінку особливо крупних розмірів, що загоряла на піску, і пару катамаранів біля невеликого причалу. Інше та інших приховували дерева. Десь в тому районі розташовується заказник "Заплава Псла". Цілком можливо, що ми якраз знаходилися в його крайній північній частині.
Все. Роботу можна було згортати. У Щербаки повернулися таким же чином, тобто пішки, з Щербаків - автобусом до Кременчука.

До Києва ми поверталися з відкладеними у пам'яті закладками на сторінках, які оповідають про покинуті села; про привітних, але декілька втомлених, без вогника в очах, місцевих жителів; про безлюдні степи з соковитою болотяною рослинністю і "лисинами" солонців; про нафтоводоймище-відстійник і птахів, що знайшли поряд з ним притулок; про мальовничий Псел і спокійні заплавні ліси уздовж нього; про численні турбази, заховані в цих лісах; про цистерни з водою і "мертві" колодязі. Дивно, але при всій похмурості окремих частин картини, я зловив себе на думці, що якщо буде можливість - із задоволенням відвідаю в ці краї знову. Напевно, це саме той випадок, коли голова і серце розходяться у думці.