На в'їзді у Гнилець нас зустріла одинока коза, яка поволі щипала травичку на кульбабововій галявині. Метрів за 30 після знаку "Гнилець" асфальтова дорога перетворилася на бруківку ("сошейку", як кажуть місцеві), узбіччя якої було заросле густим чагарником. Якби я не знав, що там, за стіною чагарника, сховались людські двори та хати, то можливо б і не здогадався про це. Подекуди на узбіччі у кущах паслися кури або індики. З людей на вулиці не було ні душі, лише де-не-де з дворів лунали людські голоси.
Вулиця дедалі стрімкіше котилася униз до центру, де нас зустріли напівзруйнована школа, заколочений клуб, невелика крамниця та пошта. Ще півроку тому в селі функціонував будинок престарілих (як тут кажуть "стардом"), але недавно його перевели "до району".
Ви ніде не знайдете розкладу маршруту рейсового автобуса, що ходить у Гнилець - його просто немає. Гнильчани, які мають потребу дістатись до Моринець, якщо це не в час шкільних канікул, сідають на мікроавтобус, що возить дітей до школи у Моринці, кому ж треба терміново - той іде пішки (слава богу недалечко - всього шість кілометрів).
Гнилець лежить в семи кілометрах від села Шендерівка, яке в свій час було одним з основних центрів кривавого котла Корсунь-Шевченківської битви. Саме біля Шендерівки було знищено десятки тисяч німецьких вояків, які чинили запеклий опір переможному наступу Червоної Армії. Живих свідків тих страшних часів лишилось небагато, це переважно жінки. Одна з них, баба Ліда, в той час була сімнадцятирічною дівчиною. Вона й розповіла нам про ті страшні події. "Більше тижня зі сторони Шендерівки страшно гриміло. Кілька діб ми навіть ховались то у льоху, лише інколи потикаючись на поверхню, то в кущах, боячись, що у льох може потрапити бомба або снаряд і живцем поховати. В повітрі стояв дим. Горіли навколишні села - Комарівка, Гута, Селище. Вночі над Шендерівкою було справжнє зарево - світило як вдень. Казали потім, що то запалювальні бомби на німців скинули. На вулицях свистіли трасуючі кулі. Було дуже страшно. Тоді вдруге за війну у Гнилець прийшли німці. Відступаючі. Сумирні, обдерті та зранені. Кілька днів провели вони у селі. Просили їсти. Спали на голій землі - хто в хаті, а хто й надворі. За німцями прийшли наші. Стояли вони також кілька днів. Забрали всіх тих, хто повернувся під час відступу Червоної Армії у 41-му. І майже всі вони загинули через тиждень у страшному бою під Вільшаною".
Гнилець під час Корсунь-Шевченківської битви опинився в самому центрі подій. Навколо нього кипіла одна з найкривавіших битв Другої Світової війни.
Місцеві жителі часто розповідають про дії 5-го гвардійського кавалерійського корпусу, який складався переважно з донських козаків. Корпус займався зачисткою території від німців, що врятувались під час битви і переховувались у навколишніх ярах та балках. Вразила гнильчан жорстокість, з якою знищувались недобитки німецької армії.
В повоєнні роки Гнилець, як і більшість українських сіл, піднімав економіку країни. Всі працювали з величезним натхненням. Піднімали цілину, розорювали схили балок з суперродючими чорноземами. Тяглової сили страшно не вистачало, в плуги запрягались жінки і діти. І цілину було піднято, схили розорали. Через кілька років чорнозем зі схилів змило, залишилась гола неродюча глина.
50-ті роки були роками розквіту Гнильця. Вісімсот жителів, власний колгосп, всенародні святкування червоних дат, танці у клубі... Важко уявити все це зараз, коли у селі мешкає менше двох сотень душ, причому переважна більшість жителів - пенсіонери. Немає ні колгоспу, ні клубу, ні школи. Темними порожнинами зіяють вікна покинутих, напівзруйнованих корівників. І лише зараз, через півстоліття, гнильчани із сумом згадують про ті знищені в кінці 40-их чорноземи.
Занепад Гнильця почався в кінці 60-их років. Саме тоді молодь почала залишати село та перебиратись до міст. Одні їхали на роботу, не бажаючи все життя присвятити тяжкій праці у колгоспі, інші на навчання, але майже ніхто в село вже не повертався.
Спочатку зник власний колгосп, потім школа. В 90-ті роки минулого століття Гнилець ще більше занепав. Підточила його сили і "війна" за землі колишнього колгоспу між якимись міфічними Байдаченком і Романенком. Саме тоді земля у Гнильці зовсім знецінилась. Будинок з ділянкою у 60 соток наприкінці 90-х можна було придбати за 600 гривень (менше 200 доларів).
В народі кажуть, що все, що не робиться - все на краще. Можливо це і справді так. Відток населення із Гнильця та його економічний занепад сприяв зменшенню антропогенного пресу на природу. І природа почала відновлювати свої сили, підірвані в середині ХХ століття варварським веденням господарства. Схили балок, так само як і покинуті дворища, почали заростати лісом. Почав відтворюватись тваринний світ. Гнилець став схожий на ландшафтно-антропогенний парк.
Останній раз ми відвідали Гнилець навесні 2004 року. Стояв початок травня. Над густими садками сільських дворів висіла какофонія пташиних голосів. Між вишневим цвітом, з черв'ячками у дзьобах, добутих для пташенят, що цвірінькали у дуплах, стрибали невгамовні шпаки. У повітрі стояв запах свіжозораної землі. У ще ріденькій травичці повзали сотні блискучих чорних жуків - кравчиків. Вони невтомно рили нірки. Самці цих симпатичних комах задирали догори нижні щелепи-ікла, коли я торкався до них паличкою. З дальніх городів долунало: "Шу гай-гай" - це місцеві жителі відганяли канюків, що проносились високо в небі.
Ввечері, коли на землю опустились сутінки, над дворами полетів солов'їний спів.
Кілька днів блукав я балками та ярами навколо Гнильця. Балки місцеве населення називає ярами, а яри - проваллями. Схили балок поросли молодим грабняком. В такому грабняку мені пощастило сфотографувати гадюку звичайну. У великій балці, на схід від села, було споруджено кілька ставків, один з яких навіть виявився зарибленим і охоронявся. В схилах балок місцеве населення влаштувало невеликі кар'єрчики, стінки яких рясніли пташиними нірками. Тут селяни добувають пісок та глину. Яри, гирла яких виходили до балок, були глибокі й настільки темні, що сфотографувати їх не видавалося можливим. Вони справді нагадували провалля. Де-не-де у ярах траплялися лисячі нори та купи сміття, яке звалювали зверху, з дворів, розташованих над ярами.
Впритул до ярів підступали сільські городи, на яких, то тут то там, метушились нечисленні жителі, зайняті посадкою картоплі. Посушлива весна висушила землю тому прогнози на гарний врожай були невтішними. Гнилець чекав на довгоочікуваний дощ.