• Різне
  
• Село
  
• Доля людська
  - Моє село. Моя родина
  - Молодість немає довгих вагань і страхів
  - Друга німецька окупація
  - У перехідних таборах
  - Пастка КҐБ не спрацювала
  - Моє життя в англійському середовищі
  - Розвал російської імперії
  -Мої товариші
  - Додатки - Документи
  - Додатки - Фотографії
  
• Історія
  

Найчисленнішою групою "засуджених" в усіх спецтаборах були українці засуджені по ст. 54, 54(1), 54(1а), 54(8), 54(10), так званій галицькій - зрада Батьківщині, участь в антирадянських організаціях, антирадянська пропаганда, терор.

Ці люди були призвичаєні до важкої фізичної праці і насильства, тому ізоляція не впливала на їх бойовий дух. Вони жили переконанням, що їх обов'язок — боротися до кінця, тому що більшовицька система б'є по життєвих інтересах українського народу, нищить національну культуру, свободу розвитку української нації.

Тільки безкомпромісна боротьба була порятунком від загибелі. Західна Україна після "визволення" 1939 р. пережила всі жахи розбудови соціалістичного "раю". Вже в грудні цього ж року в тюрмах Замарстинівській, Лонцькій, Бригідках з'явилися перші політичні в'язні. Розпочалися широкомасштабні репресії, які проходили трьома основними хвилями.

Перша почалася у грудні 1939 року і тривала до березня 1940 р. Було репресовано 137 тис. чол. Друга хвиля прокотилася протягом останніх місяців 1940 р. Було виселено 80 тис. чол. Третя хвиля пройшла зразу після другого "визволення" в 1944 р. і тривала до 1951 р. Було депортовано приблизно 800 тис. чол. За часів радянської влади у віддалені райони СРСР було депортовано близько 1 млн. українців.

Вплив табірного життя на людину був неоднозначний. Мужню, загартовану людину воно не могло зламати, хоча і не могло зробити кращою. На засланні, як ніде, проявлялися, як кращі, так і негативні людські якості. Екстремальні ситуації розкривають людську суть, вимірюють її масштаби.

Про долі людей які в тих жахливих умовах, втрачаючи здоров'я і життя, зберегли почуття людської гідності, любов до рідного краю, до національних святинь і традицій, створювали свою незвичайно своєрідну тюремно-табірну культуру, розкривали свій інтелект, талант і майстерність, передавали в оригінальних роботах алегоричними і символічними образами свою незалежність, свою віру і надію, підкреслюючи осяйний дух краси. Про людей-в'язнів, які створювали реліквії, ця стаття.

Багато тюремних і табірних виробів віднайдено працівниками Львівського історичного музею з 1989 по 1998 рр.

Загальний комплекс різного ідейного і жанрового спрямування обіймає понад дві тисячі речей. В центрі виставки "Воєнно-історичних пам'яток", де відображено більшовицькі репресії на Західній Україні, відчайдушний спротив поневолених, повсякденне таборове життя в'язнів та їх тюремні і табірні вироби, експонуються дві вишивки, які вражають своїм тюремним сюжетом.

На одній із вишивок зображено високі сірі стіни страшної тюрми, з маленькими решітками. З однієї виглядає молода ув'язнена дівчина. Двері тюрми великі, темні, замкнені. Поруч цих страшних стін і дверей стоїть сумна жінка-мати, з корзинкою на руці, яка принесла передачу. На іншій вишивці бачимо дівчину яка молиться у тюремній камері. Її молодість передано світло-рожевим кольором плаття, в якому вона одягнена. Мініатюрний сюжет угорі обрамлений голубою хвилястою рамкою — сільська вулиця, хата, сад, огорожа, над якими яскраво світить сонце — передає благання і мрії поневоленої дівчини про волю, повернення до рідної домівки. Подібних сюжетів багато. Вони типові для наших краян, тому що відображають біль багатьох галицьких родин.

Про ці події складено багато народних віршів і пісень.
Ганна Петрівна Зіник, "Зірка", зв'язкова ОУН, жителька с. Слобода Небилівська Рожнятинського р-ну, Івано-Франківської обл., яка сама пережила тюремні страхіття, дуже подібно передає сюжет цих вишивок у своїх віршах.
Рано вранці під тюрмою
стара матінка прийшла
своїй ріднесенькій доні
передачу принесла.
Передайте передачу,
вона напевно ще є тут,
бо чи завтра чи позавтра
На Сибір її повезуть.

Або інший вірш:
Згадайте брати і сестри,
Як тяжко в тюрмі сидіти
Спокійної ночі нема там ніколи,
Бо на ніч по три рази водять на протоколи.
Як я в ту тюрму попала
Молила Бога, благала,
Щоби весна настала
І я в рідну домівку повертала

Західноукраїнські в'язні були дуже релігійними. Їхня побожність кидалася у вічі. Вона була глибоко свідомою, і ніякий табірний пропагандист не міг мати серед них успіху в антирелігійній пропаганді.
О, Мати Божа,
Мати єдина,
До тебе лине вся Україна,
Тобі у жертву серця складаєм,
О кращу долю тебе благаєм.

Такими і подібними молитвами вони звертались до Божої Матері, покидаючи рідний край і перебуваючи у неволі. Благали кращої долі для себе і свого народу. Як берегиня від всіляких бід і нещасть майже у кожного в'язня з Галичини була своя іконка. Іконки були різні. Дуже часто їх виготовляли самі в'язні. До загально прийнятих релігійних образів автори додавали свої елементи. Цілий комплекс таких робіт представлено на виставці. Цікаві написи на цих іконках-вишивках.
"Боже, дай волю Україні",
"О найсвятіше серце Ісуса, спаси нас",
"Мати Божа, спаси нас",
"О Маріє, Мати Божа неустанно молися за нами",
"Пресвята Богородиця спаси нас".
"На спомин із тюрми Золочів, 1959 р."
"О Мати Божа, молися за нами"
"Серце Ісуса, спаси нас". Бригідки. Львів. 1949 р.

Незвичайна робота п. Марії Лучко:
"Мати Божа, рятуй в'язнів зі спільних мук і страждань в мурах тюрми № 1 Львів". 21/IX. 1949 р. Робота вишита яскравими кольорами. Божа Матір — синім і жовтим кольорами, вона тримає на руках маленького Ісуса, одягненого в червону сорочку. По кутах мініатюрний візерунок гаптований білим шовком.

Поруч експонується іконка-вишиванка "Маріє Мати Божа молися за нами" — робота Ольги Андрущишин. Марія зображена не на місяці, а на змії. Цією алегорією підкреслюється перемога вищої справедливості над злом і підступністю.
Дві прекрасні роботи передала до музею п. Ганна Пеняк з с. Журавків, Жидачівського р-ну, Львівської обл.

В центрі ікони "О Ісусе, сине Божий, помилуй нас" (напис внизу ікони) на світлому тлі вишито Ісуса Христа з чашею в правій руці. Жовтий колір чаші виразно контрастує з синім плащем. Плечі і руки вкриті коричневою накидкою. У верхніх кутах ікони — ангели в жовто-синіх сорочках. Образ обрамлений по периметру геометричним українським орнаментом в поєднанні синьо-зеленого і червоного кольорів. Полотна обох вишивок розтягнуто на дошки, які вмонтовано в дерев'яні рамки під склом.

Назавжди в пам'яті залишиться перша зустріч з п. Ольгою Завербною. Витончена, вродлива, нескорена і незалежна галичанка. Її мова щира і милозвучна, впевнена. А розповідь про далеке табірне минуле заставляла затамувати подих. Народилася п. Ольга Завербна в с. Миклашеві Пустомитівського р-ну, Львівської обл. Батько її, Завербний Семен, був головою "Просвіти", служив при церкві, член ОУН. Брат Роман, вояка УПА, героїчно загинув в 1947 р., не здався енкаведистам будучи тяжко пораненим.
- Родина наша була дружна, понад усе ми любили свій край і свій народ, українське слово і українську пісню, щиро шанували свята і традиції народні, мріяли про вільну незалежну державу. Вся родина була репресована. Батько із 25-ти років відбув 15 у Норильську. Мама 11 літ - в Мордовії. Мені ВТ дав 10/5 строгорежимних таборів, де вже імені не мала. Лиш "Ей ти № П-488 підтянись". 7 років відмучила табірного животиння.

Пригадує п. Ольга епізод свого табірного буття: "За колючим дротом хлопці-в'язні будували барак, а ми дівчата, щоб їм доказати, що маємо дух живий заспівали українських пісень. На другий день прилетіла записка прив'язана до камінчика з адресою "Львівському кожушку". З цим першим знайомством хлопця з Миколаївської обл., тепер мого чоловіка, пов'язані такі рядки:
Віє вітер холодний, колючий.
Пада сніг, та й крізь них доліта
Рідна пісня і в серці пекучий
Сум зростає й надія зроста.
І здається мені на чужині,
Що нема завірюхи снігів,
Бо і тут луна спів України,
Як у затишку наших садів.
Бо і тут слова рідні лунають,
Як на наших булижних полях.
Бо то наші дівчата співають,
Ті що нам помагали в боях.
То ж вони ті голубки безпечні,
Що із нами ділили нужду.
І у горі тепер безконечнім
Знову ділять наругу й біду.
Тож сміліш голосіння лунайте
Наші рідні батьківські слова.
Так співайте дівчата, співайте.
З вами воля України співа.
С. Барвінок

— Що жило в душі з дитинства не вирвати нікому. Пам'ятаю вірш, що декламувала дев'ятирічною на Маківці горі в 1939 р.
Україно моя рідна, що з тобою сталось.
Ти знищена, зруйнована, ти така осталась.
Колись тебе мордували і тепер руйнують.
Ні на сльози не дивляться, ні жалю не чують.
Нема кому заступитись за вдову небогу.
Устелюють по Вкраїні кістками дорогу.

— Духом ми не падали, — пригадує ще один випадок свого табірного життя п. Ольга. Було на Інті 400, а може трохи більше дівчат і жінок. Ходили на роботу, копали мокрий торф. Одного разу з роботи ледве прийшли в барак, — примерзли онучі до ніг і до валянок. Набігло чоловік 10 в білих халатах. Розрізали валянки, щоб зняти з ніг, стояв крик і стогін дівчат (розморожували вогнищем). А відігрівшись, пообідали, пішки йшли в сушилку на репетицію. Ставили українську виставу в бараці для в'язнів-литовців. Вони нам своє показували, ми їм своє. Була радість в лихі, тяжкі дні. Робили гарні костюми. Бінти малювали на стрічки. З хліба робили червоні коралі. З під метрового снігу діставали і рвали зелень брусники на віночки, все фарбували стрептоцидом, акрихілом, зеленкою.
Дівчата були як одна. Танцювала я "Гопака" за козака з Славою Гасюк. Мене чуть не арештували, бакенбарди видали, решта сховались під ковдри.
— Пригадую одна москвичка дуже просилась на нашу репетицію. — "Какое чудо вы создали. Я думала, что украинцы только на сцене имеют костюмы, остальные в лаптях" і т. д. — Дивно було таке чути.

Виживала п. Ольга вірою і надією, які втілювала в свої саморобні поштівки з берести та різносюжетні вишивки. Деякі із цих робіт зберігаються в історичному музеї. "Вишиту мною картину "Село і серце одпочине, село на нашій Україні, неначе писанка..." надзирателі при обшуку забрали, вирвали з рук моє невинне українське село з церквою та козаком і українкою під дубом над рікою. І це виявилось ворожим. Жаль мені вишивки моєї, вся шовком вишита".

Вишивку "Боже, дай волю Україні" вишила, що з серця з любов'ю випливло. Вишивала дорогою на північ, біля віконечка товарняка, де їхали майже місяць. Здається все на цій вишивці зображено образно, символічно: великий тризуб на синій площині імітує об'ємний щит простої форми, поруч жовто-блакитний прапор, навколо червоні маки, сині волошки, жовто-золотисті колоски жита, грона винограду — символ достатку і добробуту, над якими сходить сонце — символ свободи і вічності. Внизу невеличке зображення Божої Матері з Ісусом на руках — символ основи життя. По краях український орнамент — символ живучості традицій і написи: "Слава Героям", "Україні Слава", "Боже, дай волю Україні" Інта 1949 р." Жоден глядач не пройде повз цієї маленької табірної реліквії. Нині п. Ольга Завербна (Богашева) проживає на Київщині у м. Ірпінь.

В селі Дуб'є Пустомитівського р-ну, Львівської обл. живе Ганна Паранчук (дівоче прізвище Струк), родина якої була репресована. Василь і Теодозія Струк, батьки п. Ганни, мали семеро дітей. Зазнала ця сім'я багато лиха і біди за роки різних окупацій. Сини Андрій і Василь, вояки УПА, загинули у підпіллі в 40-х роках. Донька Марія за антирадянську діяльність позбавлена волі на 10 років. Батьки, неповнолітні Ганна та Маланія були вислані в Комі АССР за участь дітей в національній боротьбі. Малолітні діти, Степан і Роман, виховувались в родині батькового брата у с. Розвадів.

На виставці представлено прекрасні табірні роботи-вишивки, які п. Ганна передала музею. Приваблює глядачів своїм сюжетом і яскравими кольорами вишивка "Тюремні мрії поневолених". Її п. Ганна вишивала в Красноярському краї, в тюрмі м. Ігарка.

— Нитками і тканиною зі мною ділились поневолені подруги, — згадує п. Ганна. На вишивці з однієї сторони зображено хлопця, з іншої — дівчину. Вони за чорними ґратами. З усіх сторін в'ються червоні і рожеві квіти, вгорі між ґратами сяє сонце. Нижче, посередині, вишито алегоричні образи: з'єднані руки молодих людей, два серця, проколоті голкою, хрест, якір, ключ.

Мені хотілось цією вишивкою передати мрії нашої знедоленої молоді, яка за тюремними ґратами, немов пташка у клітці, хоче злетіти, а стіни-грати не пускають. Молодість жадібно і жалісно дивиться на волю і з надією потішає себе, що і для них ще зійде сонце свободи, обігріє їхні душі і серця, зустрінуться вони на волі і потиснуть одне одному руки, і зможуть вони жити повноцінним життям у своїй рідній незалежній Україні. І як згадка, залишиться в їхніх серцях тяжкі тюремні роки, тому, що боротьба їх справедлива. Вишитий чорними нитками хрест — символ терпіння і страждання, які переносили на допитах у тюрмах наші галичани і в непосильній тяжкій праці в таборах, якір — символ віри і надії на краще життя; серця проколоті голкою — перешкода, ключ — символ любові, який з'єднає долі і серця закоханих, незважаючи ні на які перешкоди.

Такими алегоріями п. Ганна передає свою віру і надію в справедливість національної боротьби за волю України.

Якщо придивитись до цієї роботи, то видно старі покручені нитки. Вишивка була усі роки з п. Ганною на засланні. В ті тяжкі дні п. Ганна оплакувала гірку долю своїх братів-повстанців, уявляла їхні могили серед пахучих квітів і трав на різних теренах України.

Як пам'ять, як символ туги і продовження життя, вона вишила в 1948 р. серветку "На могилі" (її також можна побачити на виставці). Вишита в українському одязі дівчина з сумом дивиться на могилу, притулившись до берези. Береза висока, струнка, також нахилила своє гілля з зеленими листочками над могилою. А от свою цілющу енергію вона передає дівчині у важку хвилину скорботи "Вистоять! Виживуть!" На могилі чорний колючий, без жодного листочка кущик терену — обірвалося життя. Ростуть квіти — не вмирає пам'ять. А ще на могилі березовий хрест. Пригадуються слова однієї стрілецької пісні:
"А за славу, за честь
Лиш березовий хрест..."

Так, мабуть, під впливом поетичного образу почали ставити березові хрести загиблим на полі бою борцям за волю України. І в 40-х роках після відходу радянських військ в галицьких селах насипали могили і ставили високі березові хрести тим, хто був замордований в тюрмах чи загинув у сутичках з енкаведистами. За час радянської влади дуже багато цих могил було зруйновано. На початку 90-х з великою шаною воскресали імена героїв та їх могили.

На виставці експонується святковий костюм родини Струк. Його шили і вишивали старші сестри п. Ганни, Маланія і Марія ще в 1938 р. Костюм шитий з домашнього полотна. Прикрашений українським національним орнаментом, характерним для Миколаївського р-ну Львівської обл. Цей костюм як сімейна реліквія був в тюрмах, таборах, на висилці й повернувся до рідного краю.

***

Багато табірних виробів до музею передали п. Любов Пальчевська і п. Любов Басараб. Привертають увагу саморобні поштівки з різним сюжетом-малюнками, хустинки з цікавими мережками, ажурні серветки вив'язані з допомогою голки.

Надзвичайно гарні дві білі серветки п. Л. Пальчевської, філейні вироби. Матеріал вона використовувала з тканини, якою були обшиті посилки, білі шовкові нитки з розпущеного шнурка. Як живі усміхаються польові квіти, колоски жита і пшениці з табірних вишивок, серветок Любов Басараб. Свої композиції вона відображала у вишивках, створюючи радість собі і людям.

Експонуються табірні альбомчики п. Любов Пальчевської: з берести, з північним пейзажем на обгортці і незвичайний, у вигляді невеличкого сердечка. Альбомчик-сердечко зав'язується шнурочком з жовто-блакитними кутасиками. Титульні сторінки цього альбому обшиті чорною тканиною. На ній вишито червоно-жовтими нитками український орнамент над яким сходить сонце і своїми промінчиками торкається маленького протнутого кинджалом сердечка з якого капають краплини крові. Зі слів п. Л. Пальчевської — яскравий український орнамент на чорному тлі знаменує український народ у неволі, маленьке сердечко його біль, сум, тугу, а сонце з розкішним промінням — символ волі, світла і життя.

В середині альбомчика цікаво зроблені паперові листочки для записів. З одного аркуша паперу вирізана квітка, пелюстки якої — складаються з окремих листків, на яких збереглися табірні віршовані побажання п. Люби.

Ще одна незвичайна табірна річ — гобіленчик. Виготовила його п. Пальчевська в 1953 році в Інті. В Інті на пересильному 5-му ОЛП була килимова майстерня. Організував її угорський єврей Шварц. Новоприбулих, які мали хист до ручної роботи, на декілька місяців влаштовували на роботу в цю майстерню. Потім відправляли в жіночу зону. Любов Пальчевська і Любов Басараб народилися в один рік. Разом ходили в дитячий садок, в перший клас, в гімназію. В 1947 р. були заарештовані за участь у юнацькій сітці ОУН. Військовим трибуналом військ МВС Львівської області були засуджені, Пальчевська на 10 років позбавлення волі, Басараб на 7 років позбавлення волі. Обидві перебували до повноліття в дитячій виправній колонії № 1 м. Львова, потім покарання відбували в таборах: п. Пальчевська в Комі АССР, Інті, п. Басараб в Рибінську. Обидві дочекались жаданої волі. Безмежно раділи проголошенню незалежності України. Їх щиро вітали на майдані Незалежності в Києві, в 1993 році під час з'їзду політв'язнів. Нині п. Л. Пальчевська проживає у Львові, п. Л. Басараб — у Винниках.

В донесенні М. Хрущова на ім'я Й. Сталіна "Про засудження Військовим трибуналом військ МВС українських юнаків і дівчат за участь у національно-визвольному русі" від 13 липня 1949 р. було зазначено, що серед засуджених в 1944-1946 рр. військовим трибуналом військ МВС-161 чоловік, серед яких 131 дівчина у віці від 16 до 19 років (!), що перебували в дитячих трудових колоніях терміном 2-4 і більше років і інших місцях позбавлення волі. Як правило вони були із Західних областей України. Далі в донесенні зазначалось:
— Враховуючи, що вони скоїли свої провини під впливом чи по примусу ворожих елементів, вважаю недоцільним їх утримання в неволі і тому на ваш розгляд вношу пропозицію про дострокове звільнення цих 161 чоловік від подальшого відбування покарання. (Список додається)...

В цьому списку є імена Л. Басараб, Л. Пальчевської, М. Паранчук. Але донесення було ігноровано. Вже після смерті Й. Сталіна дехто був звільнений по цих списках. З часом всіх їх було реабілітовано.

Сьогодні музейні працівники по крихтах збирають документальні та речові свідчення про ті жорстокі часи, про мужність і стійкість, які допомогли вистояти і вижити нашим знедоленим землякам, яких було кинуто у вир історичних випробувань, свідчення про талановитість і майстерність нашого народу, який гармонійно вмів поєднати красу і боротьбу, бажання змагатися за свободу нації і прагнення повноцінного життя.