Життя в селі під польською займанщиною не було легше. Польська влада ставилася дуже неприхильно до всього українського. З погордою дивилися на нас навіть шкільні товариші, але по закінченні школи поляки пішли в одну сторону, а ми в другу. Перед нами стояло одне завдання: як втримати себе разом. І тут нам стала в пригоді організація «Хліборобський вишкіл молоді». Це була школа, де молодь мала пройти курс навчання для праці в сільському господарстві. Не гаючи часу, я пішов на цей курс. Після двотижневого навчання одержав грамоту як кращий учень і мав право навчати в цій школі.
«Вишкіл хліборобської молоді» - це була тільки вивіска, а насправді це була наша культурно-освітня та національно-роз'яснювальна робота. Ці курси проходили в Підгайцях. Сюди сходилася молодь цілого повіту, майже одного віку, одних поглядів. Тут я познайомився з Володимиром Леником, Романом Сокольським та багатьма іншими. Чудові спомини залишилися по цих днях. Хоч життя було нелегке, але час проходив у радості та надії на кращі часи.
Розвал Польщі не приніс нам нічого нового і втішного. Але молодість не боїться нічого, адже ми доходили до двадцятилітнього віку. На наші плечі лягла боротьба за збереження української духовности. Те, що ми шинували, довелося дещо змінити, бо з приходом «визволителів» 1939 року прийшли ще важчі часи, ніж за поляків.
Через кілька тижнів після навали москалів почалися арешти. Першим попався Дмитро Баран, який був станичним ОУН нашого села. Його видав один із зв'язкових. Після цього пішли поголовні арешти. За рік ситуація в селі цілком змінилася. Майже весь провідний елемент села був заарештований, а то й знищений. Дехто пішов у підпілля, декому вдалося перейти на Захід і дістатися до Німеччини. Ось що принесла нам совєтська влада. Це не давало нам багато надій і сподівань. Однак, щоб утримати себе при житті, ми мусіли якось згуртуватися.
Влада у 1940 році почала відкривати школи, і виникло питання, де брати вчителів. Тут мені трохи пощастило. Почали організувати курси для вчителів, і я, щоб не привертати до себе зайвої уваги, пішов на ці курси. Вони були при педінституті. На курсах ставили перед нами великі вимоги. Довелося вивчати літературу, мову та історію Росії, а ще гірше - про комуністичну партію та її вождів. Це спричинювало велике напруження, але ми те все перебороли. Швидко пройшли шість місяців, і я дістав грамоту і призначення на роботу в школі в селі Рудники. Тут була чотирирічна школа. Також мене призначили давати лекції поросійськи в сусідньому селі Литвинові, де була семирічна школа. У Литвинів я мав ходити три рази в тиждень (а це 6 кілометрів) і там викладати російську мову та літературу. Ці предмети я добре засвоїв, і тому дістав собі такий «наплечник».
Як звичайно, на початку буває - ніби і страшно, ніби й ні, але зате цікаво. Давно була у мене ця мрія, і от усе переді мною. Почалася моя викладацька робота в дуже складних умовах. Мав я тоді дев'ятнадцять років, а довелося вчити 4, 5 і 6 кляси. Майже всі мої учні були моїми ровесниками, головно дівчата, які старалися все мені шкодити. Вимоги дирекція школи ставила високі, бо від неї вимагали інспектори районного відділу освіти. На кожному кроці треба було бути обережному. Кожний підхід, кожна необдумана дія були в той час небезпечними, бож невідомо, з ким ти маєш до діла, і чим хто дихає. Це був час, коли багато молоді пішло до комсомолу. Серед них були і ті, з якими я ходив до школи, з якими працював на культурно-освітній ниві. Вони будь-коли могли мене видати.
Окрім праці в школі, я дістав ще додаткове завдання - навчати вечорами старших людей і призовників «Конституції СССР». Потім мусів допомагати час від часу робити ревізію в кооперативі. Все це забирало мій вільний час. Крім того, я мав ще готуватися до іспитів, бо далі продовжував науку в Бережанах.
Складною була ситуація ще й тому, що я не знав, хто є хто. Мешкав я, за призначенням голови сільради, у поважного господаря Куньки. Рід Куньків був славний ще за Польщі та Австрії. У цій сім'ї була гарна родинна атмосфера. Подружжя Куньків мало три дочки і сина. Одна дочка була набагато старша від мене, зате дві середущі - мої однолітки.
Швидко пробігали дні за днями. Та одного вечора, коли я готував конспекти на наступний день, без стуку відчинилися двері в мою кімнату. На порозі стояли енкаведисти. Увійшовши, почали допитувати мене. Ця процедура тривала до пізньої ночі. Опісля, як їм, мабуть, самим обридло - сказали лягати спати, що я мерщій і зробив. Думки в голові роїлися, як у вулику бджоли, з ними я і заснув. Ранок приніс свіжі новини. Вчорашні «гості» заарештували Ґанку і Зеню - дочок мого господаря, а решта родини пішла у підпілля. Таким чином і я став підозрілим.
Через тиждень, як те все сталося, мусів поїхати у район і здати звіт із шкільної діяльности, головно з моїх кляс. Коли я приїхав до районного інспектора, який називався Менко, зі своїми звітами, він сказав мені: «Я хочу піти з тобою в одне місце і там дещо полагодити». Пішли ми мовчки широкою вулицею і повернули в сторону церкви. Тут я пізнав, де ми є. Це була вулиця Бережанська, де розмістився в будинку НКВД. Інспектор сказав, що зайдемо сюди. У той час якесь передчуття, наче струм, пронизало моє тіло. Зайшли всередину. Розкішний коридор і приймальня нічого поганого не віщували. Інспектор, з яким я прийшов, сказав мені сісти в почекальні. Там я просидів майже три години. Тиша така, аж моторошно. Стіни, мабуть, дуже грубі, лиш час від часу десь рипнуть двері. Я не знав, чого я там сиджу, хоч деякі здогади вже мене термосили. Ніхто до мене не підходить, ніхто нічого не питає, і здалося, що сиджу там віками.
Підгайці, 1940 рік. Закінчення Педагогічного курсу.
Мій спокій перервав енкаведист:
- Що ти тут робиш?
Я відповів, що прийшов з районним інспектором Менком. Він пішов полагодити свої справи, а мені сказав почекати на нього.
- Все в порядку, ходи зі мною, з тобою також хтось хоче поговорити, - сказав той.
Зайшов я до просторої канцелярії і зрозумів, що в ній сидить головний комісар НКВД - Рум'янцев. Службовець, який припровадив мене сюди, відразу вийшов.
Тут почалася розмова. Комісар НКВД запитав мене:
- Прізвище, ім'я, рік народження, де працюєш?
Я відповів і сказав, що вчителюю в Рудниках.
- Чому ти поселився на квартиру до Куньків?
Я відповів, що не знав Куньків ніколи, і що послав мене до них голова сільради. Це не була та відповідь, яку він хотів почути, і тоді сказав:
- Іди в почекальню.
В почекальні мені знову довелося висидіти кілька годин. Почала боліти голова, давав про себе знати порожній шлунок. Не хотілося нічого думати. Тут підійшов інший енкаведист і почав розпитувати мене те саме, що й комісар. Я сказав йому, що хочу напитися води.
- Добре, ходи зі мною - сказав він.
Ми пішли по сходах вниз, і коли проходили вздовж партеру, наблизилися до буфету, однак проминули його. Знову сходи вниз, і тоді раптом я опинився у пивниці. Тут було темно, вогко і холодно. Не довелося довго чекати, як почали бити. Невидима рука зловила мене за потилицю, і я відчув важкі удари по плечах. Боліло чимраз дужче і дужче, а потім перестало боліти, і здавалося, що хтось мене наче штовхає. Не пам'ятаю, коли перестали бити і скільки часу там пролежав. Коли прийшов до тями, мабуть, на другий день, прийшло двоє службовців. Засвітили світло і принесли миску з водою. Наказали помитися і йти за ними. Заледве я вийшов по сходах нагору, як опинився в уже знайомій канцелярії. Начальник НКВД зиркнув на мене і вдав, що ніби щось дуже пильне читає. Я простояв так хвилин з п'ятнадцять, і тільки тоді він привітався зі мною і спитав:
- Як тобі тут перебувалося?
- Добре - кажу я.
- Ну, то гаразд, що так, - пробурмотів він.
- Тепер ти нам скажеш правду. Що ти зробив з тією зброєю, яку ти забрав торік, коли ми роззброювали польських імперіялістів? Нам відомо, що ти забрав деяку зброю і заховав. Добре буде, як ти скажеш, де її заховав. Тоді можеш бути вільний і все буде в порядку. І закінчив:
- Совєтська влада дала можливість тобі вчитися і працювати. Ти тепер не є звичайною людиною. Ми хочемо, щоб ти був совєтським інтелігентом.
Досить я наслухався його і сказав, що ніякої зброї я не мав. Поляків не роззброював і не мав до цього найменшого відношення. І справді, я зовсім до цього не мав відношення.
Тоді шеф НКВД сказав:
- Іди в почекальню і краще собі пригадай, а тоді скажеш усю правду.
Я вийшов. Втома мене переборола, почало боліти все тіло. Знову чекання. Через дві години мене покликали. Шеф поклав перед мною папір і наказав підписати. Я спитав, чи можу прочитати. А він - що, ти нам не довіряєш? Тоді він перечитав 16 пунктів, після чого я зрозумів, що мені «причепили».
На прощання енкаведист сказав:
- Ти ніколи і нікому не смієш говорити, де ти був, що тебе питали.
З цим я вийшов на Божий світ. Пекельна ситуація ще мною потрясала, але недовго.
З того часу мені заборонили ходити одною з вулиць - Вузькою. На цій вулиці мешкали всі партійці, совєтські чиновники. Я не мав права подорожувати до Львова, Тернополя, Бережан. Навіть не дозволили їхати до Бережан на іспити. Ну що ж, як так, то поїду додому, - подумав і так зробив.
Переступивши батьківський поріг, відразу побачив, що щось не так. Всі були перелякані. Питаю, що сталося.
- У нас було НКВД і, як бачиш, все перевернули. Шукали зброю.
Аж тепер я зрозумів, чому так довго мене тримали - робили обшук вдома. Нічого не знайшли і «пришити» не мали що.
Під батьківською стріхою мені загоїлися всі болячки. Часу не гайнував, а читав і готувався до іспитів. Рік минув скоро. Настала зима і час іспитів. Я поїхав до Бережан і за два тижні здав усе, що вимагалося. На самий Святий Вечір мене і моїх однокурсників відпустили додому.
Зима була дуже люта, холодна. Випало багато снігу, мабуть, коло двох метрів. Коли я прийшов на станцію, то подумав, що поїзд не рушить з місця. Подорожніх було досить. Під'їхав поїзд, всі посідали у вагони, а тут не знати звідки взялося повно енкаведистів. Вони почали заходити у вагони і декого забирати. Я довго не роздумував і вискочив у сніг. Пройшов метрів 20, а далі не міг. Упав у сніг. Через кілька годин, коли все затихло, повернувся на станцію. Поїзда не було. Чекати було нічого, і я пішов до свого знайомого. Про свою пригоду йому не оповідав, а він мене і не розпитував.
Навесні наш вік підлягав військовому призову. Але був і брак учителів. Нас звільнили від служби, але під умовою, що будемо час від часу проходити тиждень, а то й більше, військову підготовку. На нас дивилися з недовірою. Сержантами були москалі з Курська. Мені один запам'ятався, на прізвище Іванченко. Насміхаючись з нас, казав «англічани», а не «галичани».
Пройшли військовий вишкіл. Навчили нас користуватися зброєю, воєнною технікою. Це стало нам у пригоді в невідомому для нас майбутньому. З вибухом війни багато моїх товаришів пішли на фронт і ніколи не повернулися. Бог був для мене милостивий, бо сталося так, що я залишився вдома.
Прихід німців змінив пляни, надії та сподівання. Думав я, що мені робити, але багато не приходило до голови. Здався на Божу ласку. Довгими зимовими вечорами батько розповідав про Америку, про життя наших емігрантів і їхню організаційну діяльність. Мене з братом примушував учитися англійської мови, бо привіз словники та іншу літературу. Я не міг собі навіть уявити, що колись мені пригодиться те початкове знання англійської мови, яке я дістав з-під батьківської стріхи.
Перший прихід німців
З приходом німецької армії, почалося поступове встановлення німецького «нового порядку» в Україні. Мали ми надію, що нарешті зможемо щось осягнути. Будемо разом воювати проти наших споконвічних ворогів - москалів. І тут ситуація повернулася в другу сторону. Будучи членом ОУН, я мусів робити те, що мені доручено. Першим дорученням було - стати секретарем сільської ради. Я мав слідкувати за всіма німецькими розпорядженнями. Ця праця мені не дуже відповідала. Мене тягнуло до іншого. Тут я мав багато обов'язків і клопотів, головно тоді, коли німці почали вивозити молодь до Німеччини на роботу. Сільський війт з секретарем мусіли вирішити, кого відправити, а кого залишити. Це викликало велике обурення селян і ненависть до нас. Довго витерпіти там я не зміг. Перейшов на працю до повітового Союзу. Мене доручили заготівлю худоби. Це вже більше мені підходило, ніж попередня праця. Познайомився я з Володимиром Фурдом, Гоєм та іншими, і ми взяли цілу господарку в свої руки. У той час робота такого ха¬рактеру була для нас, як вода спраглому. Ми мали зв'язок з цілим повітом, бо такий заготівельний пункт був один. Кілька разів на тиждень привозили чи приганяли худобу звідусіль. Таким чином ми діставали потрібну нам інформацію з цілого повіту і передавали до ОУН.
Організування загонів самооборони та УПА
Повіт був великий і мав досить добре налагоджений зв'язок. Тоді почали проводити жваву працю над організуванням самооборони й УПА. Мене призначили до пропаґандивної секції з обов'язками «кущового». Незабаром був призначений районним пропагандистом. З наближенням фронту і постанням відділу УПА, а також вишкільних загонів, зайшла потреба переорганізації. Була створена одна повітова секція пропаганди. Вона мала завдання опікуватися пропагандою у цілому повіті й також у відділі УПА, який утворився на нашому терені.
Наша пропаґандивна секція УПА складалася з 9 осіб. В ній були Гриць Драбат, який пізніше був заступником Провідника вже на еміграції, Євстахій Бартків та інші, які пропали безвісти. Був і Степан Побурко, якого вивезли в Сибір, і він там пропав. З тих, кого я знав, мало хто залишився живий.
Фронт наближався, і ситуація ставала чимраз скрутнішою. Більше уваги було звернено на організаційну роботу. Пропаґандивні секції також почали допомагати своїми матеріялами. Готували ми звернення дo німців і до частин Червоної армії. Ми сподівалися, що большевики от-от прийдуть. Все відбувалося під нашим наглядом. Восени 1943 року наша секція широко розгорнула свою діяльність. Було лиш одне на перешкоді, що були змушені змінити місце постою, бо друкарня знаходилася в Новосілках, і невигідно було подорожувати на великі відстані. Довго роздумувати було ніколи, і ми вирішили перебратися в село Голгочі. Цією справою мали зайнятися члени станиці під охороною СБ, а також одного чи двох із секції пропаганди. Перевозити було що - друкарські машини, старого типу циклостиль, досить багато паперу, вже готові летючки та звернення до бійців совєтської армії та інші речі.
Не так просто все склалося. Добре і легко плянувати, але виконати важче. З переміщенням друкарні мусіли почекати. Хочу сказати, що наша станиця була одна з великих. У повіті утворилась дуже сильна боївка самоохорони і ліквідаційна, яка мала завдання ліквідувати будьякі диверсійні дії та інші прояви проти нашого руху.
Несподівано 1944 року в березні прийшла Червона армія. Ми це передбачали, але не так скоро. Совєти зробили нам ось таку несподіванку. Запам'ятав навіть день їхнього приходу. Стояли чудові, погідні весняні дні. Дерева почали вдягати зелені шати, появилися перші квіточки. Життя - ніби рай, але треба було думати про справи. Мені доручили бути присутнім при перевезенні друкарських машин. Нарешті все владнали, поскладали на дві фіри. Одна поїхала скоріше через Застав'я, друга - через Загайці, Старе Місто. Ми їхали попри польський костьол і повернули ліворуч, тоді поїхали не через Галич, а через Сільце (моє село). Була ніч, і вмить стало дуже ясно. Це запалили ліґеншафт. Вогонь був такий великий, що освітлював усе навколо на десять, а то й більше кілометрів. При в'їзді в село я зауважив, що при дорозі стоять озброєні люди і вози. Тяжко було зорієнтуватися, хто вони. Проїхали селом метрів двісті - нас зупинили. Це були большевицькі вояки. Запитали, куди ми їдемо і що веземо. Я відповів, що їдемо з млина і веземо муку в мішках. На щастя - повірили. Навіть не перевірили нічого і сказали їхати. Як пам'ятаю, то була перша чи друга година ночі. Нас у селі ще зупиняли, але ми говорили те саме.
За вигоном хлопці поїхали далі через греблю до Вербова. Там уже не було большевиків, а я городами пішов додому. Ніч була тиха, ясна, наче б хтось ліхтарем світив. Пішов на подвір'я і побачив поламаний пліт і чужі постаті. Подумав собі: от прокляте насіння москальнота - уже ламають людські плоти, аби мали чим палити в польових кухнях. Нишком зайшов до хати, переодягнувся. Поговорив з батьками, і - далі до своїх обов'язків. Вийшов надвір, вдаючи заспаного. Але зупинили. Як це побачила мати, зразу наробила крику, бо вояки були добре п'яні. «Що ви не пізнаєте, він весь час був з вами!», - кричить мати. Вояки ті деякий час перебували в моїх родичів. Цікаво, що вони знайшли «Історію України» Крип'якевича та інші книжки і не знищили їх. Ляйтенант і ще якийсь вояк поклали собі їх під подушку. Як розповідала мати, вона була дуже стривожена. В історії та в інших книжках були папери організаційного характеру. Вона думала, як забрати ті книжки, і придумала. Вранці спражила молоко і пригостила їх чим мала. Доки вони снідали, вона забрала книжки і заховала в піч, де пекла хліб. Заклала дровами та ще деякими речами.
На другий день одна частина вояків відійшла, натомість прийшло вже багато більше інших. Це ніяк не виглядало на регулярну армію. Це були передові частини, командири яких були москалі. Вони зігнали мешканців в одне місце посередині села, де була криниця, і сказали, що хочуть вибрати управу села. Обрана управа повинна допомагати совєтській армії, бо за шість кілометрів від села німці тримали передову. Отже ми опинилися у прифронтовій лінії під совєтською армією. Тоді виступив старшина і запропонував подати кандидатури на голову і секретаря сільради. Вибрали Михайла Залуцького головою, а мене секретарем. Через кілька днів Залуцький захворів і нікуди не показувався. Військовий лікар сказав, що він має тиф. Як пізніше виявилося, тифу він не мав, але щось подібне. Поклали всю відповідальність на мою голову. Мусів шукати їм людей, аби копали шанці, пекли хліб, прали білизну та доглядали поранених, які лежали в клунях. Це завдавало мені багато клопоту. До кого я б не пішов, - нікого не заставав удома. Всі ховалися або втікали.
Москалі розмістили свій штаб за кілометр від села, у панства Радинських. Полковник, який командував прифронтовою смугою, викликав мене і сказав: «Ти маєш щоденно збирати стільки-то хліба, м'яса, бо постачання війська ще не налагоджено». Якраз цього мені й бракувало, я й так не міг та й не хотів їм допомагати, а тут тобі ще - на. Як щось і вдалося їм допомогти, то це не з доброї волі, але щоб лишитися при житті. Знову я пішов по хатах. Хто розумів мене, а хто й ні. Та якось тягнувся день за днем.
Десь через два тижні німці почали наступ. Вони хотіли прорвати оточення навколо Тернополя. Це мав бути прорив з Підгаєць у сторону Вишнівчика та Зарваниці. Далі мали прорватися через Стрипу, Теребовлю і визволити німецькі частини з оточення. Німці почали скидати бомби на село, а потім обстрілювати з гармат. Загинуло тоді багато невинних людей...
Москалі затримали мене в канцелярії, і я мав відступати разом з ними. Тут, на моє щастя, вибухом розвалило стіну. Москалі почали втікати. Я скористався з цього і добрався городами додому. Побачив, що хата ціла. На подвір'ї побачив кілька п'яних москалів. Чую, що хочуть кинути в пивницю Гранату. Я підійшов до них і сказав, що працюю в сільраді, й просив не робити цього. Вони махнули рукою і пішли геть. Мої батьки і сусіди повиходили з пивниці, тяжко їм було повірити, що все так мирно скінчилося.
Німці почали вести сильний наступ, і через кілька годин усі большевики втекли. Бій тривав мало не за кожну хату. Німці вигнали большевиків за село.
* *
*http://www.hajwa.info/C2.htm |
