Мій брат Михайло і я. Світлина з 1968 року.

А тепер про нашу зустріч. У той день мені треба було якось звільнитися з праці, бо в обідній час мав приїхати Хрущов з делегацією. Але коло десятої години дня мене покликали до канцелярії. Там я побачив двох незнайомих урядовців. Сказали, що вони зі Скотлянд Ярду. Почали випитувати про деякі речі, чи ми не хочемо робити Хрущову якісь неприємності, а може, й замах. Я засміявся і сказав, що такі, як Хрущов, вилізли з болота, і такі ж самі його туди запхають. Опісля покликали ще проф. Володимира Василенка. Нам сказали, що мусимо бути на праці до шостої години вечора. Це нас не задовольняло, але зустріч з Хрущовим була заплянована наперед. Хоч першого дня ми його не «привітали», але зате «привітали» його інші. На другий день ми просто пішли на маніфестацію. Маючи детальну інформацію, де Хрущов буде мати зустрічі з англійськими урядовцями, ми заздалегідь опрацювали плян маніфестації. І де тільки він або його супровід з'являлися, там ми давали про себе знати і протестували проти поневолення України.

Другим з візитою в Англії був Косиґін. Він трохи відрізнявся від свого попередника. Але найголовнішим був приїзд Шелєпіна. Ми його чекали. Це той, що керував убивством славної пам'яти Степана Бандери. Цього ми подарувати йому не могли. Шелєпіна запросила до Англії профспілка англійських робітників. На день його приїзду зібралося більше півтори тисячі українців.

Усі чекали перед совєтською амбасадою. За нашими діями слідкувала поліція. Було багато журналістів, кореспондентів радіо і телебачення. Ми прочекали цілий день, а Шелєпін, мабуть, сподівався зустрічі з нами і затримався. Увечері того дня ми мали великий концерт, і ті, що брали участь у маніфестації, пішли на концерт, думаючи, що Шелєпін приїде на другий день. Але нас кілька ще залишилося. Я думав, ще трохи почекаю і теж піду. Тут підійшов мій знайомий із Скотлянд Ярду і каже, що «наш гість» прилетів і буде тут через півгодини. Ми стали думати, як його зустріти. Пішов я до кав'ярні, випив чаю і заплатив півкрони. Чай коштував тоді три пенси. Я попросив касира дати мені здачу якнайдрібнішими монетами. Той здивовано подивився на мене, але дав таку здачу, і я мав багато в кишені тієї дрібноти. Договорився з приятелями, і ми стали коло амбасади так, аби поліція не звертала на нас уваги. Як почало під'їжджати авто, я вже був коло брами. Проїхав полщійний супровід, і коли в'їжджав автомобіль з Шелєпіним, я кинув цілу жменю дрібних монет у лобове скло. Монети так застукотіли, що водій з переляку трохи не вдарив мур. Зауважив це поліцай і миттю притиснув мене до муру. Тут мій знайомий підійшов до поліцая, щось йому сказав, і мене відпустили. Тут з'явилася преса, радіо, телебачення. Посипалися питання, як мої монети: чому я протестую, коли він не є політич­ним діячем?.. Чому та чому? Вони не знали, що перед цією посадою Шелєпін був шефом КҐБ. На його сумлінні сотні, а то й тисячі вбитих і замордованих душ. Запитували, чому робимо акцію, яка незгідна з політикою в пій країні? Тоді я їх запитав: якби сьогодні був живий Гіммлер, і його німецькі профспілки обрали б своїм головою, чи ви його теж запросили б і дружньо вітали? Я не одержав на це відповіді. Очевидно, все це записували й увечері транслювали. Додому повернувся трохи пізно. А тут теле фонний дзвінок з Німеччини з поздоровленнями за мою відвагу та вдале інтерв'ю. Потім ще дзвінок за дзвінком, і так до пізньої ночі.

Через декілька тижнів я одержав від мами листа, їй було вже коло 90 років. В листі просить, щоб я приїхав. Лист від мами мене дуже зворушив і дуже засмутив, бо я знав, що матуся написала його під тиском КҐБ. Нічого не залишалося, як зігнорувати його. Через тиждень одержую листа від брата. Він пише, що хоче приїхати, бо довго не бачився, і просить, щоб я зробив запрошення. Подумав я, що ось влізли людожери і до моєї родини в Україні.

Швидко збігали дні. Доволі різних організаційних справ і щоденна праця не давали навіть, як кажуть, й оглянутися. Пройшло два місяці після зустрічі з Шелєпіним. Одного дня - телефонний дзвінок, що на летовищі є мій рідний брат і не знає, як добратися до мене. Ніхто його не зустрів. Я був дуже радий, але й здивований таким несподіваним приїздом. Ми з дружиною поїхали на летовшце і зустріли його.

Багато років минуло, як я бачив когось з рідні. Тішилися разом, багато згадували минуле. Я розпитував про маму, близьких і далеких родичів, знайомих. Брат був скупий на слова і не дуже багато розповідав. Лише казав, що «все в порядку, всі здорові, чекають, аби ти приїхав». Довго довелося йому переконувати мене, щоб приїхати і побачити маму. Я йому сказав, що наразі це неможливо, бо є всякого роду справи, які відкласти не можу. Потім питаю брата, на як довго приїхав. На це він відповів, що часу має досить. О, тут щось не так, подумав я. Він сам не каже нічого. Через кілька тижнів я повіз брата до наших спільних знайомих у Брадфорд. Там відвідали всіх близьких односельчан. Усі гостинно приймали нас.

Минуло шість тижнів, а брат і не згадує про повернення додому (ніби відчував біду). Мовчить. Одної неділі я запропонував йому поїхати за місто на відпочинок. Він охоче погодився. Ми від'їхали далеко від головної дороги і знайшли вигідне місце під розлогим деревом. Посідали. Тоді я почав говорити про справу, яка мене турбувала. Питаю, з якою метою він приїхав.Тоді він каже: «Я не буду завивати в папірці, а скажу так, як є. Я приїхав за наказом КҐБ, аби загітувати тебе приїхати додому. Коли не маєш грошей на квиток - дістанеш від представництва Москви. Дають Гарантію, що повернешся назад». Я все це вислухав і засміявся. Каґебісти дають мені гарантію, що я повернуся назад... Це не головне, а головне те, що ні ти, ні моя родина не просите мене приїхати без наказу КҐБ. Більше на цю тему не будемо говорити, а як повернешся додому, то скажеш, що я приїду на другий рік, бо відпустку в цьому році я вже використав.

Зустріч односельчан. Перший зліва - Григорій Липка, брат Михайло, я і побр. Гілярій Чупровський. 1968 рік.

Ми договорилися, як має написати мені листа, щоб людожери не запідозрили змови між нами. КҐБ у листі буде означати - кузен. Брат поїхав додому, і незабаром я одержав від нього листа, де він пише, що кузени відвідали його. Через деякий час дістаю листа від мами. Дивним було те, що з Москви та з міністерства закордонних справ. Той лист ще й донині в мене. У ньому говориться, що міністерство шукає за мною тому, що моя мама не може мене віднайти. От брехуни! Вони радять мені зайти до представництва СССР у Лондоні й там дістати необхідну інформацію, а то й допомогу, щоб приїхати й побачити стареньку маму. Я це зігнорував і подумав - нехай допома гають самі собі. Але знову лист від брата - це КҐБ далі чіпляється.

1991 рік. Справа - брат Степан, його доня Марійка і я.

Через три тижні - телеграма. Брат Михайло несподівано помер. І тут знову москалі пропонують свої послуги, які можу дістати в совєтській амбасаді, щоб поїхати на похорон. До чого все це дійшло, - подумав собі. Не хотів їхати добровільно, то тепер їдь на похорон...'

Пізніше я довідався, що брата викликали в район, тримали цілий день. Водили на обід, випитували про всяке. Потім брат повернувся додому. Прийшов у хату й каже до жінки, щоб зробила чаю, бо погано себе почуває. Вона пішла в кухню, а коли повернулася з чаєм - брат лежав на підлозі мертвий.

Цікавий і той факт, що лікар навіть не оглянув мертвого і дав посвідку про смерть від серцевого приступу. Суворо вони мене покарали смертю брата, але це ще не був кінець.

Якось до Лондону приїхав на Гастролі ансамбль совєтської армії. Ви­ступав у різних залях. Ми часами ходили на їхні концерти, а опісля зустрічалися з хористами. Сталося так, що я з полковником (який був у цій групі) став до публічної дискусії після їхнього концерту. Він представив себе, що він українець, а ми зрадники українського народу.

Потім починає мене вчити і питає, скільки правди в Шевченковому «Кобзарі»? «Не вчи ученого їсти хліба печеного», - подумав я і кажу: «Ти не прочитав увесь Кобзар, і ти не знаєш слів з його вірша:

Коло полковника стояв його адьютант у ранзі лейтенанта, москаль. Тоді я сказав: «Якби ти уважно читав Шевченка, то мав би знати і ці рядки і допоміг би мені цитувати». Учасники ансамблю, які стояли поруч, зніяковіли, а наші люди почали сміятися.

Ансамбль від'їхав. А людожери знову взялись за мене. Почали дзвонити мені додому. А коли мене не було, то залишали доручення дружині. Багато різних прикрощів намагалися мені завдати, та я все віддавав ї'м у відповідний спосіб...

«Лиман»

На чужині кожного тягне до свого. До своєї пісні, танцю, жарту. Молоді літа перебороли страшні дороги війни - холод, голод, табори. І настав час відновити в пом'яті те, що може порадувати не тільки самих себе, але й показати іншим націям. Ми бачили, як наші вороги-росіяни приїжджали до Англії з різними ансамблями і захоплювали публіку. Часто вони співали наші пісні та виконували українські танці, присвоюючи їх собі. Ми почали творити по громадах гуртки художньої самодіяльности. Це були драматичні, танцювальні, хорові, народних промислів (різьба, вишивка). Найбільша потреба самодіяльного колективу постала в Лондоні. Тут було багато оказій, на яких доречним був би виступ одного з наших колективів. Завдяки кільком ентузіястам був організований танцювальний гурток під керівництвом В. Слободяна. Були спочатку труднощі, та й без них не було б цікаво. З виїздом В. Слободяна з Лондону керівництво гуртком перебрав великий ентузіяст цієї справи Михайло Ткачук.

«Лиман». Дівочий склад.

«Лиман» перед виступом.

Україна була її членом, і ми раділи, що представляли її. Наш виступ був на самому кінці, заключним. У програмі святкового концерту виступали з короткими промовами державні представники тих народів, які брали участь у святкуванні. Не було представника від України, тільки з СССР. Це нас боліло... Перед нашим виступом секретар ООН звернувся до мене і сказав, щоб я коротко представив колектив. Тему до мого несподіваного слова піддав представник Совєтського Союзу. У своїй промові він розмалював досягення СССР, як «щасливо там живуть народи». Після того я вже рвався до мікрофону, щоб усипати йому за його брехню перед цілим світом. Ось настала моя черга.

Пам'ятаю дослівно свою промову:

«Вельмишановні Пані і Панове!

Через кілька хвилин ви побачите виступ групи танцюристів, котрі силою обставин знайшлись у цій країні. Мені припала велика честь бути присутньому на цьому зібранні. Адже 25 років після закінченні Другої світової війни вільні народи створили цю світову організацію, і ви є її членами. Всі тут з признанням говорили про існування ООН. Всі ви є представники, тільки, на жаль, нікого немає з моєї країни. Країни - основоположника ООН. Я гордий тим, що сьогодні можу говорити від імені мого 50-мільйонного народу. Народу, який поневолений сусідом - Росією. Мільйони моїх братів і сестер караються по сибірських каторгах, тюрмах. Ми, що живемо у вільному світі, будемо говорити про дійсність у якій „щасливо" живуть наші брати і сестри в Україні. Шановні Пані і Панове! Український танець Гопак!».

Сцена вмить заповнилася групою танцюристів у складі 40 осіб. Чудові українські строї, бадьора музика полонили глядачів. Не давали танцюристам зійти зі сцени. Гучними оплесками нагороджували їх і повертали знову і знову. Після концерту декілька визначних осіб подякували мені за сказану правду.

Великий успіх мав наш колектив після виступу в Роял Алберт Гол з нагоди закінчення праці УНРА. Сам прем'єр Англії Мак-Мілян висловив нам подяку. 12 років «Лиман» гідно виконував свій обов'язок, прославляючи нескорений український народ.