Серед емігрантських буднів
цілком непомітно почала валитися російська імперія. Усі ми цього
очікували, але не могли передбачити такого наглого розвалу. Щодня ми
слідкували за тими подіями. Виникло питання: як цю ситуацію використає
наша справа? Тяжко було що-небудь шинувати, а також був страх, що може
пролитися українська кров.
Вже на початку політики
Ґорбачова з України почали приїжджати деякі люди від Руху, дехто з
передової інтелігенції, а також церковні представники. Очевидно,
українська зорганізована спільнота у Великій Британії зустрічалася з ними,
дискутувала. І вже тоді можна було виробити собі думку про те, як виглядає
ситуація в Україні. Бо коли ми ставили питання, що будете робити, коли
прийде цілковитий розвал імперії, то чомусь ніхто не сказав про можливість
творення власної держави. Вони, мабуть, самі в той час ще не вірили в
розвал СССР. Дещо пізніше ми почали розуміти наших земляків. Вони були
жертвою постійної пропаганди, їм страшно було й думати про
таке.
Першим, кого запросила наша
ветеранська організація ОбВУ, був майор Петро Недзельський. У нього вже
чітко були вироблені поняття чисто національні, державницькі. Він відвідав
кілька наших великих громад і провів незабутні для нас бесіди. Потів
приїхав хор «Вірли» зі Львова. Це був колектив найбільших націоналістичних
поглядів. Керівником колективу був дуже енергійний і щирий патріот інж.
Роман Панкевич. З ним ми могли обговорити всі проблеми. Його погляди
повністю відповідали нашим.
Зустрічі, мистецькі виставки,
концерти гостей з України дали нам можливість ближче пізнати наших
земляків.
З проголошенням Української
держави ми побачили, які слабі сили в нашому краю для державного
будівництва. Мало було однодумців і, можна сказати, не було жодної
організації, яка взяла б ініціятиву будівництва держави у свої руки.
Велика частина суспільства стала зматеріялізована і старалася найперше
задовольняти свої матеріяльні потреби. Серед такого безладдя ситуацію
використали колишні чиновники - члени комуністичної партії, їм вдалося
втримати владу в своїх руках.
Перебуваючи згодом у Києві, я
мав нагоду познайомитися з ген. Мулявою, полк. Костюком, добрим моїм
приятелем майором А. Кулішем, а вже в Лондоні зустрів полк. А.
Андріївського і його дружину Наталю.
Співпрацювали ми і з
посольством України у Великій Британії. Була це плідна і дружня співпраця
через радника посольства Ролянда Франка та його дружину Аллу. Тепер усе
частіше і частіше зустрічаємо наших земляків, які мають чітко вироблені
погляди на державне будівництво України. Все це дає мені надію і сильну
віру в те, що наша справа не пропала, що є щирі патріоти, які з часом
наведуть лад у вільній Україні, про яку ми так довго мріяли і присвятили
їй ціле наше життя.
Вимріяна
поїздка до рідного краю
В першу річницю незалежносте
України припало 50-ліття УПА, і моїм обов'язком було їхати в Україну.
Багато в моєму житті пов'язано з УПА, адже я працював у її секції
інформації та пропаганди. Організували поїздку наших ветеранів з Великої
Британії. Група нараховувала 70 осіб.
Побачити родину, свій рідний
край - це була найбільша мрія упродовж багатьох років проживання на
чужині. Бог допоміг здійснити її. Не тоді, коли хотів заманити мене у свої
пазурі КҐБ, а тоді, коли на це була Божа воля.
З
нетерпінням очікував того дня, коли стану на рідну землю. Вилетіла наша
група з Лондонського аеропорту до Відня, там ми пересіли на літак
Української авіялінії. Вже на борту літака відчули перші подихи України.
Виринало багато різних хвилюючих думок, питань. Не зчулися, як
приземлилися в Борисполі. Пройшовши митну перевірку, попрямували до
виходу. Нас зустріли представники Української армії та велика кількість
родичів. Вони спеціяльно приїхали до Києва, щоб після п'ятдесятирічної
розлуки обняти один одного і розділити радісні сльози довгожданної
зустрічі. Це був надзвичайно хвилюючий момент у моєму житті.
Поселилися ми в готелі.
Відвідали визначні історичні місця. Першим був Канів, з яким пов'язана
доля Шевченка, доля України. Ми поклонилися Кобзареві. Потім взяли участь
у великому поході в Києві - з Софійського майдану до пам'ятника
Володимирові. Поклали вінки на могилу Крутянців.
В
поході на Співоче поле в Тернополі 1992 року.
З Києва виїхали автобусом на
Волинь. Проїхали всю Волинь. Неописаної краси природа, чудові, гостинні
люди. З Волині попрямували на Берестечко і до Тернополя. Тут мали кілька
зустрічей, після яких поїхали до Івано-Франківська. Відвідали місцевість,
де народився Степан Бандера. Побували в Яремчі.
Звідти прибули до Львова. Тут
ми взяли участь у церемонії перевезення тлінних останків бл. пам.
Патріярха Йосифа Сліпого, у відкритті пам'ятника Тарасові
Шевченку.
І нарешті я ступив ногами на
землю рідного села. Підгиналися ноги, швидко билося серце... Дякував
Всевишньому, що дозволив мені дожити до цієї хвилини. Зустрівся з родиною,
друзями. Багато згадували і безмежно раділи один одному…
