Всіх нас, полонених, французи зігнали, щоб показати це страшне видовище. Водночас пообіцяли, що те саме зроблять з нами. Така вістка нас усіх приголомшила. Ніхто не питав, чи ти німець, чи ні. Побачивши німецьку уніформу, карали за німецькі злочини, яких ми не вчинили. Тільки дякувати Богові, що тоді повернулися назад американці й заборонили чинити будь-яку розправу. Нам скомандували сідати на машини і повезли до міста, здається, Зорінґен. Тут нас було три або чотири сотні полонених.
Всіх замкнули у великій міській купальні. Тримали там кілька днів. Одне було добре, що не бракувало води. Наша групка відокремилася, ми перелізли через невеликі дверцята й потрапили до канцелярії. Тут і замкнулися. Слід сказати, що нас так напхали в купальню, що сісти було неможливо, й усі ми стиснені стояли дні й ночі. Через три дні приїхала нова охорона, нам наказали сідати на машини. Провезли яких 10 кілометрів до великого табору полонених. Це було на оболонях, над рікою. Як пригадую собі, трави не було, а лише болото майже по коліна. Нас загнали туди. Посеред табору була головна дорога, а обабіч - великі будівлі, обгороджені високим колючим дротом. Я думаю, що це був німецький табір для воєннополонених. Але тепер ми були там. Надвечір, як стало темніти, ми почули через голосники команду лягати. Цілу ніч пролежали в болоті, а зранку почали нас перегруповувати. Ділили осібно СС, Вермахт і т. д. Потім за національностями: поляків, німців, бельгійців, французів, а під кінець дійшли до росіян. Українців там не визнавали. Нам пощастило, бо транспорт, який відходив з росіянами, був переповнений, і нас залишили.
Незабаром нас відправили поїздом на лінію Мажіно. Привезли в ліс у бункери. Дали їсти, ми змогли помитися. За нами стежили французькі вояки, між ними були й польського походження. Якось при нагоді один французький солдат, який пильнував нас, почав співати польську пісню. Ми заговорили до нього по-польськи, і він був здивований, що так багато виявилося поляків. Ми розповіли, що нас силою забирали, а не по своїй волі. Він усе це розповів комендантові, а той наказав не видавати нас совєтам. Нас затримали як союзників і не включили в списки на висилання. Росіян забирали до Марселю, а звідти до Одеси. Нас перевезли до табору Сорґес, поблизу Марселю. В Сорґесі були великі французькі бараки і табори ще з Першої світової війни. Там уже. було понад 15-20 тис. осіб різних національностей. Нас знову групували. Французи хотіли нас видати, але ми боронилися тим, що ми польські громадяни. Іншого виходу ми не мали. Страшною була сама думка потрапити в лапи москалів. Врешті, ми були згідні вступити до якихось союзницьких збройних сил. Знову ж таки через французів польського походження ми довідалися, що французи набирають добровольців до чужинецького легіону, але нам це не було по дорозі. Ніхто не збирався переходити до таких частин, а тим більше до чужих формацій, бо їх відразу відсилали до Африки або Азії. Ми вирішили вступати до інших формацій.
Довідавшись, що англійці набирають на два або три роки за контрактом до війська, ми зупинилися на цьому варіянті. Незабаром приїхав англійський військовик. Він підбирав собі відповідні кадри, і нам вдалося договоритися з ним. Нас було 40 добровольців, готових підписати контракт. Але тут постала проблема, що англійці не приймають бездержавних. Ми мусіли мати державну приналежність. І тут нам порадили вступити до польського війська, а опісля зможемо перейти до англійського. Через англійського військовика нам стало відомо, що у Марселі є польська військова команда, яка зможе нам допомогти. Але важко було знайти контакт з тією командою, і нас перевезли до іншого табору. Вже через якийсь час французи не дуже хотіли, щоб ми вступали до англійського війська. Вони давали нам зрозуміти, щоб вступати у їхню армію. За деякий час до нас приїхала совєтська місія. Вона настирливо почала намовляти нас (а вони на це великі мастаки) їхати додому. Та це їм не вдалося. По чотирьох спробах ми рішуче їм заявили, що якщо ще вони прийдуть до нас, то можуть бути жертви. Французи, почувши це, заборонили їм проводити такі місії. Деякі з наших почали вже втікати, але французи заявили, що як зловлять втікачів, то поодинці розстріляють. Тих чотири хлопці, які втекли, вже ніколи не появилися між нами. Ми гадали, що французи вчинили так, як погрожували.
Вступивши під польську команду, ми попливли кораблем з Марселю до Італії. І там побачили тих наших 4 хлопців, котрі втекли з табору, їх зловили і змусили вступити до чужоземного легіону. Не мали іншого виходу, їх забрали згодом до В'єтнаму, і більше ми вже не побачилися. Після війни ми розшукували за ними, але без успіху.
Так скінчилася наша військова кар'єра у Франції, і нас перевезли до Італії. Прибули ми до порту Барі. Звідтіля у табір під назвою Джоя. Нас розмістили в наметах. Дали нову уніформу і т. д., пройшли ми медичну комісію, і тільки тоді польська комісія перевела нас до місцевости Сан-Базільо. Там ми пройшли шеститижневий військовий перевишкіл. Полякам було відомо, що ми перейдемо до англійського війська. Так і сталося.
Приїхали англійські старшини. Перейти на англійську службу погодилося коло ЗО наших. Декого призначили на Маляї, до Східної Африки та до інших країн. Ми четверо опинилися в шотляндській частиш, яка була розміщена в Єгипті. Привезли нас у табір поблизу Ісмаїла, який називався Моаскар. У цьому таборі ми знову пройшли частинний перевишкіл і одержали англійську форму. Опісля нас перевезли до англійської частини, яка оперувала в Палестині - це недалеко Гайфи-Тамбул-Тамір. Лише з того часу ми почали жити військовим життям. Дисципліна і вимоги були великі, але служба тривала кілька годин, решта часу проводили на дозвіллі. Нам дозволяли ходити по місті, шукати знайомих. Почували себе так, наче й у війську не були. По якомусь часі ми догадалися, що це все робиться навмисно, аби жидівське населення бачило, що англійські вояки є всюди. Це була психологічна війна проти жидівського руху опору, який вимагав незалежности. Часом були складні та досить неприємні обставини.
Проходив час. Деякі поляки почали видавати українців жидам, а ті стали міркувати, як нищити українців. Там я познайомився з земляками, які перейшли через Росію і служили в армії Андерса. Вони також перебували на території Палестини. Пізніше мені пощастило познайомитися з полковником Павлом Базилевським, який дістав вирок від жидів і мусів утікати. Переїхав він до Лівану, перебув там аж до 1947 чи 1948 року і тільки тоді переїхав до Англії.
Життя в Палестині було хоч досить складне, але й цікаве. Я все пригадував собі події з релігійного життя. Не було місцевости, в якій би я не був, починаючи від Вифлеєму, Єрусалиму, Назарету та інших важливих місць.
Ситуація в Палестині почала ускладнюватися. Жиди вважали, що з відходом англійців вони візьмуть владу в свої руки. Щораз більше жидівських емігрантів почали поселятися в Палестині. Крім того, жиди почали створювати сильні і добре вишколені військові частини, такі, як «Штерн» та інші. Вони діяли, аби запевнити існування майбутньої жидівської держави на території Палестини. Англійці не ставили великго опору, бо знали, що скоро мають вийти з Палестини. На Близькому Сході почала змінюватися політична ситуація, й англійці також мусіли вийти з Єгипту. А ця непевність спричинила в Англії військові реформи.
У 1946 році перед Різдвом я захворів. Виявилося, що в мене на легенях плями, і мене відправили до лікарні. Після двотижневого лікування повернувся у свою частину і застав там великі зміни. Частина, до якої я належав, виїхала взагалі, а решта готувалася до виїзду. Лікарі сказали, що я не здатен більше до військової служби, і мене, за моєю згодою, мали відіслати до місця мого національного походження.
Але Бог покерував інакше: я перед Великоднем 1946 року виїхав з Палестини до Єгипту. Тут мене приділили до польського відпочинкового табору. Так я продовжував свою військову службу. Не маючи змоги виконувати військові доручення, дістав право робити адміністративну працю. Призначили мене ще з одним поляком секретарювати у великому відпочинковому таборі в Ісмаїлі. Тут зупинялися поляки, переїжджаючи з лікарень, або приїжджали на відпочинок. Цей табір був недалеко Суезького каналу в мальовничій місцевості. Звідси можна було пішки пройтися в місто й назад. Там було мені досить добре. Я працював у канцелярії, а моя праця тривала три години зранку і три години увечері. Довго тривав «мертвий час» - від 11.00 до 16.00. В цей час ми купалися в каналі або відпочивали. Тут саме я пізнав багато польських діячів. Між іншими, одного професора з університету, який спеціялізувався в усіх арабських, а зокрема в староєгипетських культурах, їздив з ним до Каїру та інших місцевостей, якими він цікавився, відвідували музеї та інші архітектурні пам'ятки цього краю. Для мене це було дуже цікаво і корисно. Професор блискуче володів англійською мовою, йому не бракувало підручників, аби довідатись про щось нове і цікаве для нього. Багато нового й цікавого я дізнався, спілкуючись з ним.
У цьому таборі я пробув десь 8 місяців. Польська адміністрація знала про мою ситуацію, а вороже ставлення до українців зростало. Поляки почали одержувати листи від своїх родин, головно з Галичини, в яких були нарікання на прикрі ситуації між поляками та українцями. Це наставляло їх вороже до нас, українців. Я вирішив позбутися секретарської праці в таборі і заявив про це адміністрації. У той же час я довідався, що польський штаб потребує фотографа, а також дізнався і про курс фотографії, на який можна піти. Зголосився я і переїхав до Касасіно. Це 170 кілометрів від Ісмаїлу, майже посередині між Ісмаїлом і Каїром. У цьому великому таборі була головна штабквартира. Я осів у цій штаб-квартирі, де перебували всі штабні працівники, включно з головним комендантом військ на Близькому Сході. Після закінчення цього курсу я почав працювати фотографом. Помістили нас у пивницю, де ми фотографували всі документи, бо англійці не хотіли перевозити вeлику кількість документів, а їх були величезні купи, вони забрали б багато місця на кораблі. При тому я мав нагоду фільмувати різні події на короткометражній плівці, наприклад, коли відвідував військові частини генерала Андерса та ін.
Ставлення поляків до українців було вкрай погане. В штабі час від часу відбувалися дискусії, які транслювалися через гучномовці. Одного разу була дискусія про причину вбивства генерала Свєрчевського. Вона тривала біля двох годин. Поляки ніяк не могли погодитися з його вбивством, хоч він і не дуже був прихильний до деяких поляків, які були в Єгипті та Палестині. Вони ніяк не могли змиритися з тим, що Свєрчевського вбили українці. Якби його вбили німці чи москалі, вони вважали б це меншим гріхом. Тоді зросла ще більша ненависть до українців.Треба було бути дуже уважним, щоб не попасти в якусь аферу з поляками.
В польському штабі я познайомився з українцями Степаном Шведом, диригентом Миколою Олеськевичем, Іванишиним і ще кількома. Всі вони були дуже обережні у розмовах.
Ми рідко зустрічалися. Не було відомо, що буде далі. В той час частина поляків почала виїжджати до Польщі.
За деякий час нас повідомили, що польські частини будуть реформуватися і переходити на цивільний статус. Всі повинні реєструватися, бо хто зігнорує, то не знати, що з ним може статися. Коли був оголошений перший транспорт до виїзду з Єгипту в Англію, я зголосився першим.
Палестина
Минуло більше року після Другої світової війни, а в Палестині для англійців і далі тривав воєнний стан. Офіційно Англія повинна була залишити Палестину в 1947 році, однак Ліґа Націй продовжила їм мандат. Залишилося невиясненим тільки, хто має перебрати адміністрацію після виходу англійців з Палестини. Місцеві палестинці, в більшості арабського походження, не були готові взяти владу в свої руки. Вони покладали надії на короля Фарука, який правив у Єгипті, або на тодішню Транс-Йорданію. На жаль, ні одні, ні другі не займали жодного конкретного становища у цій справі. А тим часом жидівська меншість почала активно готуватися до перебрання влади. Це була збиранина емігрантів з Европи, Америки та інших частин світу. При допомозі Росії почалася нелегальна еміграція, і то таким прискореним темпом, що з жидівської меншости стала більшість. Це була нова жидівська еміграція, дуже патріотична, яка мріяла про свою державу.
Тільки тоді арабський світ зрозумів, що це загроза, від якої треба шукати порятунку.
В англійськім війську. Палестина, 1946 рік. Єгипет, 1946 рік.
Палестині запанувала поліційна контроля. Одного дня, коли я був на службі, випадково познайомився з молодою дівчиною жидівського походження. Жила вона в Єрусалимі з дідусем. Батьки її загинули в катастрофі. Дідусь прибув до Палестини 1905 року з Одеси. Він знав добре українську мову, називаючи її малорускою. Ми мали нагоду багато говорити. Він розповідав мені про старі часи та пережиті страхіття від царської поліції. Я чув, що моя знайома була членом жидівської організації, і старався про це ніколи з нею не говорити. При її допомозі мені вдалося бути присутнім на одній зустрічі з тодішніми жидівськими політиками. Доповідав до новоприбулих жидів один з членів проводу політичної партії «Лікуд». У своєму слові він підкреслив великий внесок жидівства у світову цивілізацію. Найкращі релігійні мудреці, економісти, архітектори, письменники, композитори, державні діячі - з жидівського роду, і за це світ заплатив жидам Голокостом. Другим доповідачем була член тієї ж політичної партії - Ґолда Маєр. Вона закликала всіх бути готовими до зміни влади на місцях і не допустити, щоб арабське населення увійшло до будь-яких керівних органів. Щоб цього не сталося, - продовжувала вона, - нам потрібно мати добре організовані збройні сили. Ми не можемо втратити нагоди, яку дав нам Бог. Бог дав нам цю землю, і ми не можемо більше допустити до нових Хмельницьких, Петлюр чи Гітлерів. Це мене переконало в ненависті жидів до українців.
Після служби. Єгипет над Суезьким каналом, 1946 р.
При від'їзді з Єгипту до Палестини я був у великому піднесенні. Забув про свої обов'язки, а жив уявою, як виглядатиме Свята Земля, їхав поїздом з Ісмаїпу в сторону Ель-Кантари, понад Суезьким каналом у напрямку Синайської пустелі.
Подорож тривала понад шість годин. Зранку зупинилися на станції в Ґазі.
Тут усі помилися і з'їли добрий сніданок.Опісля рушили далі в напрямку Палестини. Краєвид почав мінятися. Перед нами пролягала неозора пустеля, а тут уже де-не-де побачили зелень і пальмові гаї. Через годину ми були на станції Ліда, що за десять кілометрів від Єрусалиму. Далі їхати не могли, бо жидівські диверсанти замінували міст. За якийсь час прибули машини і порозвозили нас до призначених місць.
Табір, до якого мене призначили, був розміщений на передмісті Єрусалиму. У вільний час я відвідував відомі релігійні місця - Назарет, Ви Вифлеєм, Гайфу, Тель-Авів та інші. Вони відрізнялися між собою своєю історією та архітектурою і притягали до себе чимось незвичайним. Я купався у Мертвому морі. В річці Йордані святкували Хрещення Ісуса Христа. Все це було настільки приємне, що іноді забував навколишні прикрі обставини. Ситуація однак ставала чимраз складніша. Відчувалися непевність, тривога, і це викликало пригнічення. Коли повідомили, що нас забирають з цих місць, я трохи зрадів, але одночасно жалів. Жаль було покидати красу Святої Землі.
Перші мандрівки по Англії
Через тиждень після виїзду з Єгипту ми прибули до Ліверпулю. Потім усіх перевезли у Ґлязґо. Там, у Шотляндії, призначали кого куди. Мене призначили до так званої «савтерн команд», яка була підпорядкована англійському командуванню. Після медичного обстеження комісія дала посвідку - призначити мене до цивіля. Це означало - демобілізаційного табору, який був поблизу Блякпулю. В цьому таборі довелося пробути деякий час. Звідти я не хотів демобілізуватися, бо не мав праці. Ті, що демобілізувалися, виїжджали до Престону, Манчестеру та інших місцевостей, тільки не туди, де я хотів.
Швидко пройшли кілька тижнів, і мені вдалося підшукати працю. Тільки тоді я попросив, щоб мене перевезли в південну Англію. Та це не пішло так гладко. Після подолання труднощів я потрапив до табору, який називався Нюбері. Там я перебув два чи три тижні та переїхав до Лондону.
Лондон привітав мене своїм бурхливим життям. Старовинні будівлі, багато церков, усюди зелень. Все це приваблювало і давало енергію до нового життя. Тільки почав пізнавати тутешні обставини, а тут несподівано ліквідували табір. Мене перевезли до Портсайду, коло Гаванту. Тут був перехідний табір біженців, які прибували з Европи. Серед різних національностей були також українці. Багато з ким я познайомився, і пізніше зустрічалися дуже часто.
Допомагав нашим новоприбулим у пошуках роботи та в дечому іншому.
Будучи в Портсайді, я випадково зустрів свого знайомого англійця з Єрусалиму. Він ставився до мене доброзичливо, і тут ми дружньо привіталися. Я розповів йому про свої пляни і що хочу демобілізуватися в Лондон. Він сказав мені, що це не буде легко, але дасть усі можливі варіянти.
Він мав знайомого, який займався посередництвом праці в Лондоні (залізнична станція Паддінґтон). Коли я приїхав туди, то про мене вже знали. Очевидно, завдяки моєму знайомому. Мене прийняли до праці. Тоді я мав «зелену карту», яка давала можливість працевлаштування в Англії.
Але з початком завжди приходять труднощі. Мої працедавці не знали, на яку роботу мене призначити. В них уже працювало кілька поляків і українців. Отже мене приділили, так як і моїх земляків, до верстатного відділу залізниці Паддінґтон. Часом я виконував і дещо іншу роботу. В мої обов'язки входило бути більше перекладачем, ніж працювати фізично. Робота була досить складна. Мені ніколи не доводилося працювати за верстатом. Завдяки нашим, які вже тут працювали довший час, я зумів освоїти все те, що вимагалося. Знав англійську мову краще від моїхспівпрацівників і з часом перейшов на вищий ступінь - став урядником. У процесі праці я дістав п'яту категорію і перейшов на канцелярську роботу. За неї менше платили, але зате вона більше мене влаштовувала.
Моя громадська праця
Перші труднощі лондонського життя минули. Трохи обжився. Придбав нових приятелів, відшукав односельчан - Григорія Липку, Гілярія Чупровського, моїх побратимів з Організації - Богдана Ковбасника, Михайла Куньку, Григорія Драбата та інших. Ми так зблизилися, що почували себе, наче вдома. Однак я не гаяв часу, а відразу включився до громадської праці. У 1949 році відбувся з'їзд дивізійників, і засновано ветеранську організацію ОбВУ (Об'єднання бувших Вояків Українців у Великій Британії), і я до неї вступив відразу. Через короткий час мене обрали головою Лондонського Відділу ОбВУ. Після першого року моєї громадської праці граф Галка-Ледуховський - голова Відділу СУБ у Лондоні, відмовився від головування, і мене обрали головою того Відділу. З того часу почалася моя громадська і політична праця на чужині.
А праці було вкрай. Гуртував українців, аби не розпорошилися в англійському світі й жили у згоді. Організовували ми різні імпрези: Різдво (спільна Свята Вечеря), Коляда, Великдень (спільне Свячене); відзначали визначні дати в історії українського народу, влаштовували забави та різні зустрічі. Все це вимагало приміщення, і щоразу пошуки забирали багато часу. Мусів спілкуватися з різними людьми, полагоджував багато справ з англійськими урядовцями. Намагався ближче познайомитися з головами інших Відділів СУБ, головно з кадровим складом Централі СУБ. У цьому мені пощастило. З приємністю згадую визначну особистість - Гетьманича Данила Скоропадського, який був почесним головою СУБ. Він допомагав мені порадами, бо праці було багато, а часу мало. Мусів заробляти «на хліб насущний».
Помешкання в Лондоні були тоді дуже дорогі. Однак ми вже почали думати, як придбати приміщення. За житло доводилося платити майже половину свого заробітку. Маючи трохи заощаджень, я переконав своїх двох друзів, щоб ми разом купили собі невеличкий будинок. Підшукали хату за доступною ціною і купили. Розділили її на три частини і почали провадити свою господарку. Кожний з нас мав по дві кімнати, окрему кухню і спільну лазню. Це повністю відповідало нашим вимогам.
Важливим для нас було духовне життя. І я собі думав, що найбільше нас може з'єднати тільки Церква. Після війни залишився пастором греко-католицької громади о. Жан. Він був французького походження з Канади. Його добре знала громада, і він розумів нас. В час мого головства СУБ лондонська громада нараховувала коло 700 осіб. Служба Божа правилася в світлиці Централі СУБ. Приміщення було невелике, важко було всіх примістити в ньому. Православні українці мали відправу зранку, а греко-католики - пополудні. На Богослужіння приходило по кілька сотень вірних, і декому доводилося стояти не лише в коридорі, але й надворі. Отже - виникла потреба в церковному приміщенні, і тут допоміг нам о. Жан. Він звернувся до кардинала Ґріфіна, і той виділив нам стару, напівзбомбардовану церкву в східному Лондоні. Тоді о. Жан звернувся до мене, як до голови Відділу СУБ, щоб ми відновили ту церковцю.
Роботи було дуже багато. Ми не мали дозволу на перебудову, і бракувало грошей на будівельні матеріяли, які також важко було дістати. Відновили зруйнований дах. Я зорганізував по 10 осіб, які ночами ходили по зруйнованих будинках і зносили добрі будівельні матеріяли. Перекрили дах. Далі - підлога, що була зігнила, під нею були підвали. Зайти було страшно, бо можна провалитися. Вирішили засипати ці підвали.
Спілье свячене. Лондон, 1948 рік.
Я і моя дружина Телма. Світлина з 1955 року.
Знову ж таки ночами зносили каміння і цеглу. Договорилися, що потайки ночами нам будуть возити цемент, розмішаний з піском. Залили підвал, тоді зробили підлогу. Пройшов місяць нашої праці, і ми почали фарбувати всередині. Зробили іконостас, і почали правитися Богослужіння. Нагорі цього церковного приміщення зробили кімнати для школи. Вона вже існувала, але також мала маленьке приміщення.
Отець Жан був дуже задоволений нашою працею і попросив дати список осіб, які відбудовували приміщення. Хотів заплатити по одному фунтові на день, а це були на той час великі гроші.
Але наші люди сказали, щоб ці гроші пішли на відбудову церковного життя.
Жити самому якось обридло - та й скільки можна жити самому? Думав собі - треба одружитися. Познайомився я з прекрасною дівчиною англійського походження ТЬеїта Сога й одружився з нею. Це був 1953 рік. Вона від самого початку з розумінням ставилася до моїх громадських обов'язків і допомагала мені.
Шкільництво було для мене не менш важливою справою, і я хотів, щоб діти українців, які будуть виростати тут, знали свою мову. Виникла проблема з батьками, які приїжджали з Німеччини і не хотіли віддавати своїх дітей в українську школу. Навчання відбувалося по суботах. Довго довелося декого переконувати, але таки вдалося створити Батьківський комітет. Все полагодили з Централею СУБ, де генеральним секретарем був тоді інж. Теодор Кудлик. Таким був початок Школи українознавства. Спочатку було лише кілька школярів, а потім прибувало більше і більше. Був у Лондоні період, що ми мали в школі майже 100 дітей.
Родина моєї дружини. Перша справа - мати моєї дружини, сестра
Неста, брат Алан і його дружина Анн, моя дружина Телма, тітка
дружини, вуйко та сестра Една. Другий ряд - шваґер Алек і я.
Знайшлися ентузіясти-вчителі, свідомі батьки, і вони допомагали нам у всіх потребах, пов'язаних зі школою. Школа дала нашим дітям не лише знання, але й національну свідомість.
Життя на чужині важке. Після війни залишилося чимало інвалідів у Західній Европі, і ми старалися їм допомогти. Протягом кількох років надсилали до Австрії харчові посилки. Крім того, постала проблема і тутешніх інвалідів. Ми взяли на себе відповідальність і купили оселю в околиці Чіддінґфолду. Перед кожним з нас постав обов'язок давати певну суму зароблених грошей, щоб втримати цю оселю. Виникла також потреба нового приміщення Лондонського Відділу СУБ.
З моєї ініціятиви створився Комітет, у який увійшли пп. М. Ткачук, М. Коропатницький, І. Костів, М. Лащів і я. Комітет працював над придбанням грошей для купівлі будинку. Справа просувалася дуже повільно, бо виникали різні інші важливі справи. Через якийсь час я здав своє головство, а з ним і обов'язки, пов'язані з придбанням будинку для Відділу СУБ. Але довго не довелося відпочивати, і мене знову обрано головою Відділу СУБ. Тоді я рішуче постановив, що якнайскоріше мусимо придбати будинок. А час проходить, ціни ростуть. Скликав членів Комітету, і ми вирішили взяти приватні позички від наших людей. Це нам добре пішло - зібрали кілька тисяч фунтів. Централя СУБ також допомогла своєю позичкою.
Підшукали будинок на Голлянд Парк Авеню і купили його. Тепер виникли інші проблеми. Ми мали чималу суму боргу, який треба повернути, а одночасно мусіли втримувати цей будинок.
Треба було створитиклюб, а при ньому бар. Тільки таким чином ми здобували додаткові гроші. Метода наша збереглася і дотепер.
Це приміщення цілком відповідало всім нашим потребам. Примістили там Школу українознавства, обладнали залю, яка могла вмістити понад 200 осіб. Тут ми проводили сходини, збори, концерти тощо. Служить вона людям і сьогодні. Тут відбуваються зустрічі нашого громадянства з представниками влади України та іншими визначними людьми. Це місце, де сходиться молодь, проводяться заняття СУМ, Пласту, проби хору.
Але повернемося в минулі роки, які швидко минали на чужині. Я дуже переживав за свою родину, якій нічим не міг допомогти. Хіба що час від часу висилав посилки. Потрібно було також входити в громадське життя англійців. Так я став членом однієї з англійських політичних партій. Така настанова давала нам більше можливостей у праці. Московські диверсійні групи різними способами старалися нам шкодити. Звинувачували нас у фашизмі, поширювали проти нас різні наклепи. І наша участь у політичному житті цієї країни допомогла вияснювати правдиву сторону нашого життя.
Родина дружини ставилась до мене дуже прихильно і з розумінням. Коли постало питання відлучитися від приятелів, з якими я мав спільний будинок і придбати більший (бо вже мав дружину), то батько дружини відразу запропонував фінансову допомогу. Купили гарний і великий дім. Вирішили з дружиною, що в п'ятьох кімнатах будемо тримати квартирантів, і це дасть мені можливість більше віддати себе громадській праці.
Будучи головою Відділу СУБ, мені доводилося багато спілкуватися з визначними українськими діячами. Такими були Гетьманич Данило Скоропадський, князь Михайло Токаржевський. Пізніше - голова Централі СУБ проф. Дмитро Левицький, Григорій Драбат та інші. Всі, хто працював у Централі СУБ, були членами нашого Відділу. Жили дружно, старалися одні одним допомагати.
Постійною моєю турботою було повернути позичені гроші, за які ми купили громадський будинок. І після 4 років невтомної громадської праці - гроші ми повернули. Але й моє здоров'я погіршилося так, що я був змушений віддати головство Лондонського Відділу СУБ, але я і далі брав участь у громадському житті. Опісля став головою Лондонського Відділу ОбВУ. Через кілька років обрали мене членом Головної Управи цієї ветеранської організації, і від 1953 року я виконував різні обов'язки в ГУ. Під час головування сотника Михайла Карпинця, крім функції фінансового референта, я виконував обов'язки генерального секретаря. Часи були у фінансовому пляні складні, ми не могли спромогтися запросити когось до праці, тому самі мусіли все тягнути. Полегшення настало з приходом до ГУ ОбВУ д-ра Святомира М. Фостуна. Його енергійна відданість і посвята піднесла нашу організацію на високий рівень. Обрали його головою ОбВУ. Я виконував обов'язки першого заступника, фінансового референта й одночасно був головою Відділу в Лондоні. Щоб дещо більше посвятити себе праці в ГУ, мусів здати деякі обов'язки в місцевій громаді.
Від самого початку і до сьогоднішнього дня мені довелося займати відповідні становища у нашому українському організованому житті. Був час, коли через деякі політичні розбіжності в українській спільноті у Великій Британії нас залишилося в ГУ ОбВУ лише кілька осіб, але ми втрималися. Наша ветеранська організація соборницька - має у своєму складі членів УПА, УД, УНА, колишніх вояків-українців англійської і польської армій. Вона стала дуже відомою за час головства майора д-ра Святомира М. Фостуна, головно відтоді, коли Україна стала незалежною державою. Ми втримуємо тісні контакти зі Спілкою офіцерів України, Всеукраїнським Братством ОУН-УПА, Галицьким Братством колишніх вояків 1 УД УНА. З розширенням діяльности ОбВУ збільшився і обсяг моєї праці та інших членів ГУ. Крім цієї громадської роботи, я мусів займатися і політичною діяльністю.
Члени Головної Управи Об'єднання бувших Вояків Українців. 1975-1980 роки.
За часу мого головування в Лондонськім Відділі я зустрічався з професором Вадимом Щербаківським, Дмитром Донцовим. Одержав цінні поради щодо моєї дальшої організаційної праці.
Наша ветеранська організація приділяє велику увагу вшануванню пам'яти загиблих українців. ОбВУ організовувала поїздки на похорони Ярослава Отецька та інших видатних українських діячів. Щорічно їдемо на могили наших дивізійників до Фельдбаху, Ґнасу, Травстмандорфу, що в Австрії. Брали участь у відкритті пам'ятних таблиць у Відні в церкві св. Варвари, в Люрді у Франції. Постійно відвідували могили Степана Бандери, Степана Ленкавського, Ярослава Стецька в Мюнхені та ін. Організували поїздку в Роттердам у 25 річницю смерти полк. Євгена Коновальця, їздили на відкриття і посвячення пам'ятника проф. В. Кубійовичу в Парижі. Великою подією стало для нас посвячення пам'ятної таблиці у Відні на горі Леопольберґ, де українські козаки віддали своє життя в обороні Відня. Я гордий, що мені часто припадала честь представляти ОбВУ.
Як членові Головної Управи ОбВУ мені доводилося багато подорожувати. Ми мали і маємо контакт із заокеанськими українськими організаціями, головно з Канадою, де є Головна Управа Братства Дивізійників. Часто ми мали товариські зустрічі. Крім того, я їздив на конгреси, з'їзди СКВУ до Америки і Канади. Там познайомився з провіднимидіячами та працівниками українських громадських організацій. Це сотник Малецький, Богдан Бігус, Лев Бабій, сотник Б. Панчук, майор В. Роєнко, д-р В. Верига, д-р О. Сокольський та багато інших.
В Канаді я відвідував родину Пільківих. Познайомився з ними випадково: пан Пільків був членом хору «Бурлака» і приїхав на гастролі до Англії. Ми тут зустрілися і заприятелювали. Але найбільшим моїм приятелем був пан Чупринда - адміністратор хору «Бурлака». Його дружина - англійка з Ноттінґгаму. В них, я почував себе, наче вдома, за що їм велика подяка. Українське прислів'я каже: «Всі стежки короткі». Бо коли я приїхав до Львова у 1992 році, то зустрів там родину Чупринди...
Крім ветеранських справ, як я вже згадував, мені доводилося бути майже на всіх Зборах, Конгресах Вільних Українців у Нью-Йорку та в Канаді. В Америці мені пощастило: коли мій батько виїжджав на заробітки, то з ним поїхав його молодший брат, який там і залишився. Ми там і зустрілися. Мій стрийко жив старим патріотичним натхненням. Шкодував, що за молодих літ не був в Українських Січових Стрільцях.
Середня Англія. Зустріч підгаєчан, 1972 рік.
Постійно цікавився життям в Україні. В його бібліотеці я знайшов книжки «Холодний Яр», «Батурин» та інші, а також видання «Червоної Калини». Він розповідав мені, що виписував ці альманахи і зберігав, як цінний скарб. У нього двоє дітей. Син Євген хірургом, дочка Оля опікується родиною, бо стрийкова дружина під час праці втратила зір. Коли я приїжджав до Америки, то завжди замешкував у них.
У Детройті я мав дальшого родича - Василя Папіжа. Він був редактором альманаху «Підгаєцька Земля», а я - представником цього видання у Великій Британії, де є багато підгаєччан. В Америці я з ним зустрівся. Ми полагоджували й обговорювали різні проблеми, пов'язані з випуском історії «Підгаєцька Земля». Наша праця увінчалася успіхом, і книга була видана. В Америці я познайомився з визначними підгаєччанами. Це - посол О. Яворський, Я. Сена, Д. Сулима, М. Іваськевич, М. Фурда.
З настанням 1000-річчя Хрещення України я увійшов до Ювілейного комітету. Ми спільними зусиллями побудували пам'ятник Володимирові Великому на одній з прекрасних вулиць Лондону - Голлянд Парк, біля будинку Українського Католицького університету. Після відкриття цього пам'ятника відбувся величавий концерт у Роял Алберт Гол. Відкриття пам'ятника та концерт пройшли на високому рівні й залишили добру пам'ять для нас і прийдешніх поколінь.
* *
*http://www.hajwa.info/C4.htm |
