Німці звільнили з оточення деякі свої частини і встановили лінію фронту над Стрипою - це на схід від нашого села. Ми знов опинилися в прифронтовій лінії, але вже під німцями. Вони почали давати свої вказівки. Створили комендатуру ОРСТ. І тут зайшла потреба взяти на працю когось із села в комендатуру. Я знову став жертвою, але вже з Андрієм Корпаном. Завідував ОРСТ полковник, інтелігентний німець, однак дуже вимогливий. Він зразу спитав нас, скільки в селі місцевих людей, скільки зайшлих, хто між ними підозрілий. Відразу ми не могли йому відповісти, але сказали, що половина села - це евакуйовані зпід фронту.
Однак, у кожного господаря проживало по кілька німців, і вони зробили перепис. Мали точну інформацію, скільки людей, якого віку і до чого придатні.
Потребували від нас, щоб ми організували їм по 30-40 осіб щотижневе копати шанці, допомагати в лікарні і т. д. Наказали зробити перепис худоби, запасу картоплі, зерна та інших продуктів. Хоч вони нічого ще не потребували, але були напоготові.
Так ішов день за днем, місяць за місяцем. Ми призвичаїлися до порядків комендатури. Вони більше нас не розуміли, то й вимагати стали менше. Десь з кінцем травня вони дістали інформацію, що на східному фронті большевики збирають великі сили. Це їх досить занепокоїло. Я почув, як один зі старших сказав, що мусять вивезти всіх цивільних чоловіків, здатних до військової служби, від фронтової смуги.
На другий день німці виловили всіх юнаків і чоловіків віком від 16 до 40 років - евакуйованих і наших. Всіх їх зібрали на оболоні й сказали: «Записуватися в Українську дивізію, або забираємо у Німеччину на роботу». Нам вдалося вирвати від них молодь, бо сказали їм, що вони тут будуть їм більше потрібні. Представники комендатури погодилися з нами, і ми таким чином врятували коло 50 юнаків, а біля сотні німці таки забрали.
Через кілька днів і мене з Андрієм викликав комендант ОРСТ і сказав, щоб усі звільнені вступили до війська, а як ні, то відішле їх у позафронтову смугу. Комендатура в той час проходила реорганізацію. Дехто міг вступити до них на службу. Одного дня зібрали знов усіх молодих, і німець-капрал звернувся до присутніх ламаною українською мовою: «Хто не хоче йти до війська, той їде працювати в Німеччину». Вибору не було. Однак більше надії на життя давала служба у війську. Звідти можна було перейти до УПА. Нас було 48 осіб, і ми погодилися вступити до військової частини, що стояла в нашому селі. Це була дуже велика запасна частина. Тут проходили перевишкіл. Були тут і ті, хто повертався з лікарень чи з інших частин. Нас приєднали теж туди. Видали нам уніформи, ґазмаски та інший виряд, але зброї не дали. Через деякий час наказали змінити квартири і переїхати зі свого села далі, на захід. Це було село Угринів.
В Угринові нам дали зброю і почали проводити військовий вишкіл. Перша лекція - про ручний кріс «МҐ». Потім кидання ґранат, переходи через заслони і тактичні навчання. Наука тривала два тижні. Після цього нам сказали, що ми вишколені вояки, і після останніх навчань один зі старшин сказав: «Вас вчити більше не треба, ви цілком готові до бойових дій». Це для нас було, як хліб з маслом.
Перебуваючи серед німців, я міг дізнатися про ситуацію, яка була довкола. У той час не було преси та взагалі ніякого друкованого слова.
Доводилося вивідувати все самому. Дізнався, що наша Дивізія на фронті й бере активну участь у боях. Однак ближчих даних німці не подавали. Щойно відступаючи, ми зустріли наших вояків з Дивізії. Вони мали одне на думці: якнайшвидше перейти до УПА. Ми радили їм відступати аж до Карпат, бо тільки там це було можливо здійснити.
Збігав час, а нас манила думка, як би і нам приєднатися до УПА. Але одного дня до мене звернувся повітовий провідник розвідки і сказав, що ми мусимо відступати і перейти на захід у сторону Карпат.
Перейшли річку Золота Липа і зупинилися в лісі. Тут були партизани з перших відділів УПА. Наша дорога пролягла далі на захід у сторону Рогатина. Перейшли Рогатин і затрималися в селі, яке було визначене для зупинки большевицького наступу. Щойно там ми почули стрілянину большевицької артилерії, яка була скерована на нас. У цьому селі були великі запаси німецької амуніції, що заздалегідь була приготовлена для фронтових дій. Були також великі запаси фавстпатронів. Цілі поля завалені скринями. Мені тяжко було очам повірити. Але це було так.
Нас примусили вантажити ці скрині на фіри, а німці переправляли їх на захід. Через кілька днів ми вирушили в сторону Турки. Першим завданням було викопати рови в кукурудзі по другій стороні Синевідська Нижнього, де дорога переходить через річку Стрий. Там чогось ми очікували. Але спокій тривав недовго. Через день-два з'явилися большевицькі літаки. Вони облетіли терен і зникли. Опісля ми побачили, що по дорозі на Турку йшло військо і цивільні люди, які втікали. Довго засиджуватися не можна було, бо почалася стрілянина. Большевики прорвалися з Болехова і хотіли перекрити дорогу на Турку. Після короткої перестрілки ми дістали наказ відступати. Коли прийшли в Турку, то побачили, що вона повністю приготовлена до оборони.
По правій стороні Турки в лісах стояли мадярські відділи. А ми зайняли її північну сторону. Тут ми пробули два тижні. Кілька разів совєти пробували наступати, вони гнали перед собою неозброєних людей з Галичини. Через кілька днів нам наказали йти на відпочинок. З Турки ми переїхали до Яблонки Нижньої, а потім до Яблонки Вижньої. Тут було проведено реорганізацію військових частин.
Нарешті здійснилася наша мрія - ми увійшли в контакт з упівцями. У той час німці не чіпали УПА. Ми зустрічалися з ними, допомагали їм медикаментами. Після місячного постою переїхали на Закарпаття.
Дорога була дуже, дуже тяжкою. Під час нашого маршу почалися великі зливи та бурі. Через два дні ми вже були в Закарпатті. Важко собі тепер уявити, як людина може таке витримати. Наш одяг ні разу не просихав, ноги цілий час були мокрі. Аж дійшовши на призначене місце, ми висушили одяг і взуття. Знову почалася реорганізація. Треба було розпрощатися зі своїми приятелями, бо їх спрямували на оборону Чопу і Дебречину. Всі вони залишилися там спати вічним сном на своїй землі.
На Закарпатті ми поновили свої сили. Підходив кінець серпня. Нас переорганізували в нову бойову частину. В той час вибухнуло повстання у Словаччині. Мені здається, що ми були одною з перших німецьких частин, яка перейшла словацький кордон. Це були досить дивні обставини.
Фронтові дороги
Ступивши перемученими ногами на словацьку землю, я ніби почувся в іншому світі. Тут усе по-іншому, як було в нас. Будівлі, присадибні ділянки, та й ситуація інша. Повстання, яке тут назрівало, підняли не самі словаки, а інтернаціональна збиранина, якою командували комуністи. У повстанні брали участь і словаки, їм було відомо, що Німеччина програє війну, і Словаччина буде знову приєднана до Чехії- і стане знову одна Чехословаччина.
Нашим завдання було дійти до Пряшева. Це місто ми зайняли без ніякого опору. Цікаво було для нас побачити саме місто. Виявилося, що більшість його мешканців - це українці, але вони називали себе русинами.
В неділю ми пішли до церкви. Нас було коло ЗО осіб. У церкві були переважно старіш люди. Священик почав Службу Божу по-старослов'янськи. Ми почули спів старого дяка, і наші молоді голоси прийшли на допомогу, а згодом перебрали повністю спів. Священик був дуже здивований і в кінці Богослужіння подякував нам. Після відправи до нас почали підходити деякі старші люди і розпитувалися з докором, чому ми у німецькому війську. Ми не хотіли їх переконувати, лише сказали, що ви зрозумієте тоді, коли до вас прийдуть москалі. А ми робимо так, як уважаємо за потрібне. Через три дні ми вирушили з Пряшева на захід. Марш був дуже тяжкий. Ішли ми серединою дороги, бо з боків усе було заміноване. В цьому ми пересвідчилися не раз, особливо коли худоба йшла пастися, і як тільки опинялася в рові, тоді чули вибухи мін. Отже ми мали наказ іти тільки дорогою. Йшли четвірками, тягнучи на собі багато амуніції. Стояла велика спека. Час від часу нас почали підганяти російські літаки. Так ми дійшли до Подрадзу і зайняли його. Потім зайняли і Спіжкі-Влахи. Це невеличке містечко, але дуже гарне. Звідти ми поїхали поїздом на захід і проїхали 20-30 кілометрів, бо далі їхати було небезпечно. Залізниця йшла лісами, а в лісах було повно партизанів. Нас знову чекав виснажливий марш. По дорозі мали кілька перестрілок з партизанами, але до великих боїв не дійшло. Дійшли до Свят-Юра і там зустрілися з більшим опором. Ми були змушені залягти в шанці. Партизани зайняли оборонну лінію, збудовану чехами, а ми були на голому полі. Через кілька днів нашого перебування там ізачіпних боїв ми дістали наказ узяти позиції партизанів штурмом, що й зробили вдосвіта. У бою ми втратили кілька наших, а кілька були поранені. Ми зайняли головну лінію, і наш противник запанікував. Але і в нас не було сил для наступу, а партизани, діставши допомогу, активніше почали наступати на нас. Ми перейшли в оборону.
Після тижневих коротких боїв ми відступили до місцевости Жиліна. За кілька днів сюди прибули перші частини української Дивізії, які нас змінили. Ми відступили і знову опинялися в Спіжу, де мали до діла з партизанськими загонами, які досить активно оперували від Татрів і до Спіжу. Це не було легко для нас, тим більше, що великі частини мадярських військ почали переходити на сторону партизанів. Тоді нам на допомогу прислали багато рекрутів з Румунії. Були це молоді хлопці, вони не дуже симпатизували німцям, їх примусили служити у війську, бо вони походили з німецьких родин. Через кілька тижнів постою з нами їх забрали.
У Словаччині ми перебули цілу осінь. Десь під кінець грудня, коли 13 німецький армійський корпус був розв'язаний і командування перебрала шоста (панцерна) армія, наш батальйон перекинули на західний фронт. Для нас це була несподіванка. Десь перед самим Різдвом ми дістали наказ сідати у вагони. Рушили на захід. Поїздка тривала біля двох тижнів. Де б ми не приїхали, мусіли скоро переміщуватися в другу місцевість, бо все було збомбардоване, знищене, їхали через Баварію і дісталися до Мюнхену, а потім до місцевості Ляр. Цікаво було те, що ми прибули туди коло третьої години ночі й не могли все скоро вивантажити, бо ж було десь 40 вагонів. Адже ми мали свій виряд, артилерію, амуніцію, їжу, кілька машин. Може, через годину впоралися з цим і пішли попід міст у сторону центру Ляру. Якраз тоді артилерія почала обстрілювати станцію. Як виявилося, це були американські гармати.
Хтось, мабуть, їм доніс, що ми прибули. Станцію розгромили, але ми залишилися живі.
В Лярі ми пробули два дні. Вночі добиралися до невеличкого містечка Баленґен. Літаки союзників літали мало не по головах, так що вдень не було змоги де-небудь рушитися. Баленґен був нашим пунктом, звідки ми мали перейти до фронтових дій. Тут нам довелося два тижні бути в шанцях, і два тижні ми мали відпочинок. У Баленґені за горою був табір східноєвропейських робітників, між ними було багато дівчат з України. Вечорами було чути українські пісні. Розшукали ми дівчат. При зустрічі вони були дуже стривожені. Ми знали, що до кінця війни вже недалеко. У них, як і в нас, виникало питання: що буде з нами? Що буде, як повернемось на рідну землю? Адже знали, що коли повернемося, то треба буде ще гірше пережити, ніж пережили. Доведеться відплатити за все, що робив чи не робив.
Коли ми виходили на фронтову лінію над Рен, ми мали легку зброю, рушниці і небагато амуніції. Нам навіть не варто було стріляти з рушниць, бо в те місце, звідки лунали постріли з рушниць, падало відразу п'ять артилерійських набоїв. Якось на початку березня в Баленґені з'явилася спеціяльна комісія. Ми вельми тим здивувалися. Перед нами у формі СС виступив офіцер з довгою промовою. Він розповів про перемогу Німеччини над усіма ворогами, а головно на східному фронті. Сказав і про те, що на оборону Берліну треба добровольців. Але ніхто не зголошувався. Мовчали німці, а ми тим більше. Тоді він поступив інакше. Кожний четвертий мусів примусово йти. Так він вибрав 28 вояків, у тому числі і нас чотирьох. Туди саме попав і мій кузен Петро, їх зразу забрали в машини і повезли до частин, що були призначені на оборону Берліну. Десь на початку квітня почався великий наступ союзників, і нас оточили. Німці старалися за всяку ціну відбивати американців.
Ми опинилися у першій фронтовій лінії і зайняли позицію в лісі. Викопали шанці ще звечора, а над ранком, десь за півтора кілометра від нас, побачили американські танки. Ми дістали наказ відступати в село. Як тільки щасливо добралися до села, його почали обстрілювати з гармат і літаків. Село почало горіти, і ми розбіглися хто куди. Наш відділ розсипався по цілому селі, а ми шестеро вскочили в пивницю. Звідси нам нікуди було йти, а чекати тільки неволі. Біля полудня з'явилися американські та французькі вояки. Ми вийшли з пивниці. Американці подивилися на нас і кудись поїхали. Французи вигнали нас на дорогу і відвезли до великого фільварку в цьому селі. Там ми побачили страшну картину: есесмани перед відступом постріляли полонених французів...
* *
*http://www.hajwa.info/C3.htm |
