Історію розповідає і пише стрілець УПА, який з червня 1943 року вступив в боївку Хмари, котра діяла на терені: Суськ, Хопнів, Словатичі, Четвертня.
 В боївці Хмари були дві чоти, чота Хмари і чота Зайця, якими командував Хмара.
В складі боївці налічувалось 75-85 стрільців, входила кухня з кухарем Силком, а мене як самого молодого хлопчика дали йому на допомогу. Боївка мала дві пари коней з возами і кількість коней під сідлом для роз’їздів. На возах перевозили провіант і кухню.
Кожен стрілець мав своє псевдо, імені та прізвища ніхто не знав, тільки близько знайомі знали свої імена. Стрілець мав свою зброю: кріс або кулемет, чи іншу зброю.
Так в боївці було 4-рі ручних кулемета: марки Дехтярьова – 2 і марки Токарева -2, інше були кріси, а також в більшості стрільців були гранати по 1-2 одиниць.
Я от знаю з нашого села Звози були стрільці Боймук Петро Климович – мій друг, а також Сардачук Петро Григорович з псевдо ’Черешня’, мій три рідний брат, якій потім був зв’язковим в сотні Рибака. З села Бурячево звали в нашому селі ’ син Йосипа’, як він раніше в нашому селі пас корів.
Також були хлопці із села Ківерці, Жабкі, з Тростенця, я їх більш знав що вони з кухарем Силком з одного села, такі як Федір, Жоржик, Іван та інші – приблизно 10-ти стрільців.З Суська були Білий, Володя? Та на псевдо ’Ворона’ – ім’я не згадаю.
Чотовий Заяц сам родом з села Човниці і його брат Кулямечик на псевдо ’Вишня’ ( в селі їх називали Баркіданчикі, в них були сестри, але я їх не знав). Бойових дій я зараз не описую.
Недалеко від нас була боївка Лева, яка стояла в селі Лище, вона в селі Личкі розбила німців. В липні місяці 1943р. з двох боївок Хмари і Лева була зорганізована сотня і назвалась сотня ’ Лева’ під керівництвом сотенного Лева.
В складі були:
бунчужний Беркут, Кривонос, котрий інформував нам; як начальник штабу був Саша ( так його називав Лев). Він відав бойовими діями кожної чоти і сотні, походив з села Сокірічи по розмові інших.
До сотні Лева входили чотири чоти:
1-а чота - чотовий Лом,
2-а чота ------------ Заяць( Баркіданчик),
3-а чота ------------- Люлька ( з східних обл..),
4-а чота ------------- Чорний,
Кінна розвідка та мінери ( Беркут),
Бричка з ’Максимом ’, якими командував Буйний,
Господарча частина: провіантовий підрозділ – три кухари ( Силка, Чайка і я- Розважний). 3 пари коней під котли та провіант обслуговували 3-е стрільців. То були Чорний із Суська, Будяк з села Ківерці, Береза з Жабкі.
Санітарка – лікар на псевдо ’ Полтавка’.
Всього сотня Лева налічувала 290-320 стрільців УПА. В кожній чоті було приблизно по 70 стрільців з командирами.
Бойові дії Сотні.
Сотня Лева кожну хвилину та секунду була готова до бою. І майже кожен день траплялось вступати в бойові сутички з поляками з боку Тростянця, з іншого боку – з Рожищ, в селах Смердин і Навіз з поляками, в Тростянці з німцями, а також з червоними партизанами. Так наша сотня загартовувалась у боях і добувала зброю. У бою з німцями в Личках було роздобуто німецький кулемет, 7 крисів з декількома скриньками набоїв. Добута була бричка і два вози з кіньми, таким чином в сотні сталось шість коней.
Сотня діяла на теренах Ківерецького, Колківського, Маневіцького районів, частинами Цуманського та Рожищанського районів; на одному місці стояла 8-10 днів, в бойових діях чоти були частіше в селах, яки запам’ятав: Словатичи, Суськ, Хопнів, Лички, Лище, Четвертня, Годомичі, Ситниця, Журавичи, Рудня та інши. Часто чоти розташовувались по різним селам: одна в Словатичах, друга в Четвертні, третя в Ситниці, четверта в Журавичах. В таких випадках видавався сухій пайок – ковбаса, сало, варене м'ясо, хліб.
Такі зміни були рідкими, один випадок відбувся в селі Журавичи.
Журавичи
Сотня часто стояла в Журавичах, там при Польщі була лікарня і дуже добра вода для ліку, ми часто мились в утіх ваннах, коли там стояли. В Журавичах була лишена одна чота Чорного, а остатня сотня перейшла в Лище, бо німці і поляки все більше палили село Тростянець, а з Рожищ поляки спалили села Звози, Навіз та інші села. Сотня приймала бої кожен день, щоб не давати дальше ходу полякам, німцям та червоним.
В нашої сотні з’явились заслані червоні, яким був даний кулемет Максим і бричка з додатком трьох стрільців – Буйного, Огрумого і Чик- Чиріка, яки добре знали вправи з кулеметом, на вишколі показали себе з кращого боку і таким чином були на доброму вигляді в керівництва, але більшість стрільців між собою вимовлялось, що за ними потрібен нагляд, бо вони стояли на краю села в кущах.
Ще не зійшло сонце. Я розтопляв котли варити снідання і бачу наш стрілець з розвідки летить на витяг коня прямо в штаб до сотенного, і через п’ять хвилин сотня виступила на Журавичи. По алярму вже не сталось кулеметників з Максимом – Буйного, Огрюмого та Чик –Чиріка. Ця трійка була зв’язана з червоними партизанами, яки підійшли до Журавич, кулеметники знали пароль і під’їхали до чотового, але там стояла охорона і зав’язався бій.
Бій стався великий, червоні були відбиті і утікаючи забрали вбитих та поранених на брички і підводи. З нашого боку також були вбиті сам чотовий Чорний та 6 стрільців, поранених не було. Поховані вони на цвинтарі в Журавичах. Сотня лишилась стояти в Журавичах, напевно, з днів 8-10, потім знов алярм…
Виступили в ліс, там були інші: сотня Галайди, сотня Рибака. Всі три сотні вишикувались літерою П , замість трибуни стояло авто, на який виструнчились командири куреня Рубащенко. Сотенні віддали рапорти і стали в головах кожної сотні.
Пролунала молитва: Боже великий, єдиний …
Так був зорганізований курінь Рубащенко в липні м-ці 1943 року.
Як виглядали командири куреня.
Рубащенко я бачив на трибуні невеликого зростом, літ йому було 38-42.
Начштабу високий з відрубаним лівим вухом, літ 45-50.
Сотенний Лев високий мав золоту коронку з лівого боку, літ 20-22.
Галайда середнього зросту, міцний, носив довге волосся до шиї, як у дівчат, білявий,
літ 22-27.
Рибака бачив здалека, також літ 28-30.
Начштабу безухого бачив ще раз в бою за Пшебради, як я був зв’язковим у Лева.
Наші сотні пересувалися з одного місця на інше через 4-6 днів до жовтня 43-го року.
Сотня Лева стояла під Колками в селі Рудня, коли в 6 годин ранку німецькі літаки бомбували Колкі. З шпиталів поранені заявились до нас. Потім літаки стріляли на кожну людину чи корову, що спадало на очі. Ліс був жовтій, частина листя спала, зверху все було видно. Через 2 години розвідка донесла, що німці шляхом з боку Маневич з танками і гарматами їдуть на Колки. Тільки літаки закінчили бомбування, уряди, яки розташовувались в Колках, вийшли з міста і з’єднались з сотнями. В полоні в німців ніхто не остався. В той час німці проводили операцію проти повстанців на всьому терену Волині і Полісся
Похід на північ і на захід.
Сотні Лева прийшов наказ прорватись скрізь німців і йти в бік північного заходу.
Виконуючи наказ, зразу вночі сотня пішла в похід, вдень йти було неможливо – літаки весь час знаходились в повітрі і бомбували. Ми просувались три ночі, на четверту переходили річку Стир. Першою перепливла кавалерія, на другому березі зав’язали міцний мотузок, стрільці змайстрували пором зі зрізаних дерев, і таким чином переправили все і всіх на другий берег Стиру. Переправа пройшла на відстані 300-500 метрів від німців, але не розкрилась, закінчили вже під ранок, пішли вглибину лісу і зайняли оборону. Коли проходили велику відкриту галявину, побачили більш як 500 вівці лежать, а тільки декілька бігають. З’ясувалось, що минулим вечором літаки бомбували і розстрілювали з кулеметів отару вівці. Потім в лісі зустріли людей, яки розказали, що не тільки за отарою, а кожною вівцею чи людиною літали; не покидали місця поки не добили майже всіх. Тільки вечір і хмара не дала їм більш літати, бо стемніло і пішов дощ.
Вівці були людські, з колгоспу люди все своє забрали, совіти ще не встигли зорганізувати колгоспи повністю. Сотня пішла далі до темного лісу з ялин та сосен. Почали будувати бараки та землянки, з кожним днем і кожною годиною додавались землянки, яких не було видно. В першу чергу збудували кухню, готували їжу і гріли землянки тільки вночі, щоб літакам не було видно диму.
Маневицький ліс.
В Маневицькому лісі сотня Лева розміщалась в бункерах і бараках, зроблених з дерева і втоплених в землю( їх називали ’схрони’). Вони розташовувались таким чином, щоб по тривозі можна було прийняти бій з ворогом без важких укріплень. Так ми зимували зиму 1943-1944років. На відповідних напрямках і шляхах виставлялись застави і окремі варти. Сотня проводила засідки на німців на головних шляхах, кожен раз привозили зброю, набої, гранати, добиті у ворога. Були випадки, коли здобувались з боєм у німців корови, свині, коні , яки вони грабували. Селяни приходили, взнавали своє і забирали.
Провіант для харчування наготовлявся заздалегідь до нас в схронах. Було саме необхідне:
сало, жир, масло топлене, олія, сухі яблука, грушки, сливки, мед а також медикаменти і спирт. Я був на такому господарчому схроні, то не міг собі уявити, що так розумно і багато зроблено. Господарчими схронами керував зовсім нам невідомий стрілець, який не входив в склад сотні. Він брав мене з парою коней и возом, інші стрільці( не з нашої сотні)
вантажили провіант і зі мною довозили до нашої сотні.
При засідках і боях з німцями і червоними ставались втрати з нашого боку, були вбиті та поранені; вбитих ховали в лісі, поранених відвозили на лікування в інші місця до лікарні для тяжко ранених, котрі могли ходити лікувались при сотні.
Вихід з зимової стоянці Маневицького лісу до невідомого місця.
На початку березня 1944року по команді сотенного Лева сотня отримала сухій провіант на 10 діб і вирушила зі свого зимового місця, замаскував все навколо. Того березня ще була дужа зима, багато снігу і мороз добрий. Перехід здійснювали тільки вночі, вдень до вечора розходились по хатам і клуням. В напрямку на південь перейшли залізницю Рожище – Ковель, шосейну дорогу Луцьк – Володимир – Волинський. Ми здогадувались, що йдемо в Карпати, але дійшли до села Озютичи. Вранці другого дня в темряві поляки йшли і палили село. Відразу сотня вступила в бій з поляками.
Бій в Озютичах.
Стався великий бій, я опинився поруч з чотовим чоти Лома, недалеко впала і розірвалась мінометна міна. Я получив сильний удар в ліву руку і згубив тяму. Через деякий час я отямився, побачив, що бій іде, чотовий Лом поранений і в нього з руки тече кров. Але він скомандував всім встати, з вигуком ’ Слава Україні’ стрільці кинулись вперед на поляків, стріляючи на ходу. Цей бій тривав п’ять годин, коли поляки почали втікати, ми доганяли і стріляли навздогін, наша кавалерія з 18-ти кавалеристів доганяючи рубала. По закінченню бою ми здобули кількість крисів, набої і інше майно.
Під вечір сотні дано розпорядження всю зброю сховати до особливих наказів.
Сотня опинилась між німцями і червоними військами, яки на Стиру прорвали оборону.
На другу ніч була команда згортуватись невеликими групами, забрати зброю і переходити фронтову полосу, що ми далі робили.
Спочатку вишукали хто знав терен як зручніше переходити. В нашої групі було 38-40 стрільців, і так один стрілець доводив, що знав, потім другий, потім третій, через три ночі ми дійшли до річки Стир.
Переправа через річку.
Розвідка дійшла до річки, але перебратись на другий беріг між містом Луцьк і селом Жидичин було дуже ризиковано, бо починало світати. За декілька кілометрів стрільці скинули з берега човен, а другий був на воді. Стрілець на псевдо Тихий взяв човен і ми двома човнами по чотири стрільця перепливли на другий бік Стиру. Коли закінчили переправу, то човни забрали з собою, занесли до окопів, яки раніше викопали солдати, і сховали . Світлим ранком ми на березі села Жидичин. Я пішов до першою ближньої хати. Хазяїн відчинив, я спитав його чи можна в хаті та в клуні діждатись вечора. Він запитав:’ скільки вас ‘, я відповів – майже сорок. Хазяїн дозволив зайти і ми улаштувались в клуні. Попередили його, щоб він з дружиною від хати не відходили.
Нам приготували їжу, хазяйці я допоміг сам. Потім виявилося, що цей хазяїн якийсь свій, з нашого села Сидір і знали його сина, котрий потім це розповів. Вечорі нам дали трохи харчів, хазяйка спекла хліба і ми пішли далі на північ на Полісся. Тут терен я знав сам..
За ніч ми пройшли з Жидичина через Озерце, Клепачів до Звозів. Ранок нас застав в лісі поперед Звозів. На краю лісу поставили вартових, проти хати Петра Марчишиного провели цілий день, а день був добрий сонячний!
Ввійти в село до хати мені було не дозволено, бо не знали що там в спаленому селі.
Хоч в нас командирів не було( всі були командири і стрільці), але добре слухали один одного. Наша група впродовж переходу аж до села Звози мала таки втрати: ще до Стиру не повернувся з розвідки ройовий Гонта, а в селі Звози я влучив на прикордонне НКВС
Як я не вернувся з розвідки
Тепер всі стрільці знали цей терен, а мене послали в розвідку в одну неспалену хату. Коли я обережно підійшов до хати і побачив світло в заштореному вікні, мене міцно вдарили по голові ззаду і опинився в хаті, де були люди в погонах НКВС. Мене зв’язали, положили в клуні на солому, і поставили вартового. Мої друзі пішли далі, село було порожне, всі хати спалені поляками. За мене і інших наші хлопці добре відплатили.
На другій день після допитів прикордонниками мене завезли в Ківерці, здали Ківерецькому НКВС і зразу посадили в КПЗ. Поки я сидів в Ківерцях в КПЗ, сиділо багато інших, але з повстанців я був перший. Сиділи такі як начальник поштового відділення, якого обвинувачували в крадіжках посилок, другі також за мародерство, то всі були люди зі сходу.
Допити та тортури
Вночі визивали на перші допити, я не признався, що був в УПА, але через кілька діб Андрюха із Пляшевої і Старовірський дали зізнання і покази за мене. Тоді зізнання від мене домагались із тортурами. Допити вів сам начальник НКВС Павлов, слідчий з КГБ.
Два – три тижні я сидів з тортурами: викручування пальців, затискування пальців в дверях, щоб я признався, що був в сотні Лева УПА. Примушували співпрацювати з НКВС:
Я не дав згоди, нічого не підписав крім обов’язку не виїжджати і мене відпустили додому під наглядом. Через днів 5 мене знов забрали і посадили в КПЗ. Допитував тільки КГБ, той рудий при допиті голку під нігті встромляв, але я казав те, що і раніше. Через днів 10 в камеру вштовхнули нашого чотового Зайця – він був дуже побитій. Його також брали на допиті вночі.
Розповідь чотового Зайця
Чотовий Заєць розповів мені, що після перетинання лінії фронту нашою групою, пішли друга, третя, четверта і всі останні. В групі разом із Зайцем були сотенний Лев, Кривонос, інші командири. Всі вони успішно перейшли, достигли села Хринів і сиділи в лісі. В селі Хринів стояла якась військова частина, в школі, напевно, був штаб. Як так сталось, чи патрулі натрапили на дім, в якому сиділи повстанці, може що інше, не знаю.
Заєць розповів як сам бачив, що там був бій , в якому загинув сотенний Лев, Кривонос і Сашко – начальник штабу. На другий день вранці прийшли солдати КГБ, зв’язали йому руки, потім в машині і ноги, поклали в кузові на голі дошки і повезли.
Привезли в село Хопнів, там вже стояли люди – селяни і солдати з лопатами. Почалась розкопка траншеї.
В машині, в який його везли, також їхали 4-ри солдата КГБ, начальник НКВС і полковник КГБ.
Зайцю розв’язали руки і ноги, привели до тих, хто розкопував яму і з неї дістали голих сотенного Лева, Кривоноса і Сашка. Спочатку запитали сельчан, чи вони знають вбитих. Ті назвали тому, що вбити в сельчан стояли, і підписали папір, який дали на підпис енкаведісти. Його теж запитали за вбитих, то він відповів як сельчани. Знову вбитих затягли до рву траншеї і закопали. Зайця знов зв’язали, кинули в кузов і завезли до Ківерец в КПЗ. Ввечері вели на допити, де сиділи два полковники КГБ, начальник НКВС Павлов, допит вів капітан КГБ. Запитували звідки вбити, з якої місцевості. Він відповідав, що ніхто не знав прізвищ, імен і місцевості походження, наймення вбитих по псевдо Лева, Кривоноса, Сашка йому невідомі. Через пару днів чотового Зайця забрали з камери і більше я його не бачив.
Перевіз мене з Ківерець до Рожищ.
Наприкінці червня мене забрали з камери і під конвоєм двох енкаведістив з автоматами, зв’язаного, вантажівкою повезли з Ківерець в Рожище. Там здали в НКВС, посадили в камеру одного, більше нікого не було, я сидів в камері цілий тиждень.
На повітря не випускали, їжу – воду та кусочок хліба в віконце сунуть один раз за добу і так до завтра. Я занедужав, вже вставати не міг. Варта побачила, що мені вже не треба ні хліба , ні баланди, напевно, комусь сказали. Мене перевели в іншу камеру, але серед арештованих нікого з повстанців я не побачив. До мене прислали лікаря, той сказав,що треба класти в лікарню, але старший лейтенант( якого опісля я впізнав ) заперечив; сказав: видужаю чи вмру - не велика біда.
Одужання
З кожним днем мені ставало краще і знову вночі почали водити на допити до слідчого: рудого старшого лейтенанта на прізвище Мельніков. Цей слідчій справжній костолом, кат, який вів дізнання, одразу сказав: ти в мене все розкажеш, хочеш, чи не хочеш. То були страшні тортури: він садив мене в таке крісло, що нікуди не повернешся, прикріплені ноги, спина до задньої спинці крісла, руки закріплені на столі – ні рухатись ні вперед, ні назад. Цей кат брав плоскогубці, вставляв в них кінець пальця і затискував. Тоді питав де твої останні друзі, де раніш був головний зв'язок з УПА, бо їм відомо, що я був зв’язковим. Тортури, яки я переніс в Рожищах тривали з днів десять. Бачить, що я нічого не признаю – він пише, пише, а я папери не підписую: як підпишу, то викреслюю такі слова як зв’язковий та багато інших. Він довів мене до того стану, що я думав, як би були вільні руки, то схватив і душив скільки міг, хоч би застрелив мене. Але я був скований.
Пройшло ще днів 8 -10. на протязі цього терміну на допити не водили, я почав приходити до глузду. Якогось дня мене покликали на вихід, також ще одного хлопця, перший раз дали нам відра і погнали нас, як з’явилось, до їдальні в Рожищах біля колишньої каплички. Нас супроводжували два енкаведіста. З того почалось, що за баландою щоденно брали тільки нас двох, а в дворі сиділи люди, діди, бабці, мали діти, на скринях в очікуванні відправки у Сибір. Останні дні за баландою нас супроводжували стрібки. Ввечері знову мене викликали до рудого Мельнікова, той більше не питав, тільки намазав руку і всі пальці чорною краскою. Цілу руку і кожен палець окремо відтиснув на папері. Я зрозумів, що мене тепер відправлять ще кудись і прийшла думка будь яким чином втекти.
Втеча
На другий день була ясна погода, з заходу надходила хмара. Ми прийшли в їдальню, нам сказали зачекати і ми почали очікувати. Один стрибок вроді пішов чи в крамницю, чи додому, остався один. Я кажу, що мені треба до вітру, нужник знаходився в метрах 30-40 від їдальні. Він мені дозволив, сам став коло їдальні і дивиться на нужник.
А мій напарник в їдальні, то стрибок пішов подивитись за ним, а я ногою одбив дошку ззаду нужника, швидко виліз і на карачки вниз по бур’яну до Стиру. Коли стрибок схаменувся, я вже переплив Стир і поліз в галуззя, мені було видно, як стрибок пішов до нужника і почав стріляти по бур’яну. Мені з галуззя і буряну не можна було вилазити, я чекав, що буде далі, бо за галуззям простиралось відкрите поле, і мене могли помітити.
Але прийшов другий стрибок, взяв моє відро з моїм напарником і всі троє пішли до НКВС.
Що там сталось, мені невідомо.
Куди тепер йти, як достигнути ліса? Я трохи просох, заздалегідь придивився і обміркував, щоб скоріше дійти до ліса. Добре дібрався лісу. Там були спалені хати села Рудня, в городі набрав помідорів, в саду лежали яблука. Я зробив собі запас харчування, бо до дому йти не наважувався, знав напевно, що додому вже приїхали НКВС. В лісі під селом Клепачів я переспав. Вранці встав і пішов лісом до Ківерец, в Ківерцях мешкав знайомий, до якого я зайшов, а в нього збирали сина до армії. Я надумав, що треба якось вибиратись з Ківерец і пішов з сином в військкомат, де мене зарахували в команду, яка сьогодні відправлялась. Тепер син того хазяїна Петро і я вже були двоє знайомих, але хазяїн і син не знали , що я був в УПА і втік з Рожищенського НКВС. Так я виїхав із Ківерец.
Дальня дорога.
Мене забрали прикордонники і скерували в військову частину, яка вела бої біля Луцька в напрямку Львова. Таких нас назбиралось 8 осіб, які під вартою були пригнані в частину, де нам видали зброю і зразу в бій на передній край. Через кілька часів я був контужений, кров йшла з вух та носа, мене сунули до шпиталю. Тут додалась ще одна біда: поруч розірвалась міна і осколком мене вдарило в ліву руку. Я був одягнутий в фуфайку, то ії не пробило, з руки зняло шкіру і була біль. Потримали трохи в сан часті – і я здоров. Відрядили мене за набоями і я поїхав. На базі завантажились та повернули. В той час я побачив, що нас не дуже поважають, тому попрохав водія, щоб зупинив вантажівку, бо хочу до вітру. З кузова зі мною вийшло ще двох, я пішов до лісу. Зрозумів, поки вони мене будуть очікувати, зможу подолати 400-600 метрів від вантажівки. Так воно і сталось, я втік, в селі поміняв фуфайку на старе пальто і дійшов до залізниці, яку ремонтували. Пристав до робочих, з ними дрезиною доїхав до якийсь станції, від тої станції паротягом до Луцька, далі до Ківерец. Військкомат готував відправку групу цивільних, то мене зарахували до неї і ми поїхали на Шепетівку. На цьому його рукописний вспомин припиняється. Докладаю копію одної сторінки рукопису.
Далі доля Леонтія Івановича Сардачука склалась як у звичайної радянської людини.
Після служби в армії( у музикальному взводі) він не повернувся на батьківщину, тому уникнув сталінських концтаборів, куди були запроторені його бойові побратими УПА.
Леонтій Іванович Сардачук народився в селі Звози Ківерецького району Волинської області 3-го травня 1925-го року, помер 3-го січня 2008 року в Санкт – Петербурзі. Похований на Південному цвинтарі міста Санкт – Петербург. На похованні були дружина, онук і онука, та його молодший земляк Громадюк Богдан Олексійович.
З Леонтієм Івановичем Сардачуком, колишнім вояком УПА під псевдо ’ Розважний ’ я спілкувався більш як десять років, останні два роки бачився з ним щомісяця.
Додаток з книги Миколи Гордіенка: ’В трикутнику Ковель – Рожище – Чарторийськ оперував відділ командира Голобенка. Невеликий складом, всього один бойовий курінь, проявив себе у боях з німцями….. На кінець червня була очищена від ворожих частин (німців та червоних партизан) велика територія трикутника Ковель-Рівне-Сарни’.
Так повстала так звана ’Колківська республіка’.
Під псевдо ’Голобенко’ – Громадюк Олексій Романович.
* *
*Упорядкував рукопис колишнього вояка УПА під псевдо ’Розважний’
Громадюк Богдан Олексійович |
