До українського письменника, журналіста Петра Боярчука
Доброго дня, Петро Оксентійович!!!
В думках кілька років маю намір написати до Вас листа. Книгу "Крик голодного звіра" отримав через Сергія Якубчука з села Брани 2000 року, "Дорогами болю" та "Бій під стінами храму" передав мені Федір Васильович Сидорук, Його я відвідаю майже кожен рік з 2003-го і бачимось на святах в Луцьку. Читав ваші статті раніше; читаю, коли бачу в Інтернеті.
По-перше доложу до цього листа огляд "Мій шлях до правди", надрукований мною рік тому, більш зрозумілим буде зміст мого оповідання за перехрестя з долями ваших трагічних героїв. Навесні 1945-року нас (я з братом і матір’ю) везли в товарному ешелоні до станції Пашія Молотовської області. В тому ешелоні їхала Марія Куньчик. долю якої ви описали в своїх книжках. За 8 кілометрів від станції на річці Вижай розташований великий посьолок Пашія, заснований в 18-му столітті в часи початку російської промисловості. Через цей посьолок засланих українців з ешелону розвозили в різних напрямках далі в тайгу на каторжну працю. На Вільву йшла вузькоколійка довжиною приблизно 30 км.. Нас з малою частиною політкаторжан(в головному молоді жінки з малими дітьми) завезли саньми за 16км. від посьолка Пашія вверх річки Вижай в маленький посьолок Подпорожний. В ньому був один барак і декілька хат. Кожен ранок дзвін рейки викликав українців-каторжан на лісоповал, в весняну пору на лісосплав.
Брат Юра пішов до навчальної школи в 1946-му році, я поплентався за ним, але мене повернули, був замалий. Почав вчитись з наступного року. Навесні 1949-року в школі нараховувалось 10 учнів( 1 учень в першому класі, 4 учня в другому класі, 5 учнів в третьому класі) з одною вчителькою в одному приміщенні – хаті. В той час нас перевезли разом зо всіма засланими в Пашію. Жінки працювали в лісі та на вижигу вугілля з березових дров в великих пічках. То була пекельна праця.
Коли парними кошиками вивантажували вугілля з гарячої печі, то дихали вугільною курявою і виглядали як чорти.
Таке вугілля потрібне було для виготовлення високоякісного чавуна.
Наша родина мешкала в одному приміщенні з родиною Ланець: мати Ганна з дітьми Григорієм та Марією. Вони були заслані разом з батьком Юхимом. Але хтось доніс за те, що він висловився проти Сталіна, то його забрали до більшовицького концтабору.
Ліворуч родина Ланець, Праворуч родина Громадюк, Всередині молода жінка з хлопчиком не пам’ятаю за прізвищем.
З Марією Ланець я навчався в одному класі до закінчення загальноосвітньої школи. Разом навчались руські, українці, німці та татари, Між дітьми не було ворожнечі. Підсвідомо діти розуміли однакове рабське становище. В середньому класі (5-му чи 6-му) вчителька географії (одночасно парторг школи) обзивала мене ’предателем’. Брат Юра, старший за мене на один рік і два місяця, після 8-го класу поїхав в Чусовую в ремісниче училище. По закінченню 10-го класу в 1957-му році я поїхав в Ленінград до вступу в інститут. Потім я рідко бачився з рідними на Уралі.
Коли Марія Ланець закінчувала інститут в Молотові-Пермі, то повідомляла в листі про вороже ставлення за походження. Напевно родичі Ланець мешкають в Ковелі, таке прізвище бачив в телефонному довіднику і згадав, що сестра Ганни – Галя відвідувала родичів в Пашії в 50-х роках після звільнення з заслання чи концтабору в Казахстані. Я бачив ії на початку 80-х років в Ковелі. З тих часів я кожен рік приїжджаю в Україну на Волинь.
1996-го року на моє звернення до ветеранів УПА відгукнувся Мирослав Горбаль зі Львова, ми листувались, 1997-му домовились зустрінутись в Володимиру-Волинському. Вони мали почати розкопки закатованих більшовиками в’язнів в червні 1941-го року. Перед початком події серед присутніх виявилась жінка-місцева жителька, яка перебула заслання на Уралі. Через розмову з’ясувалось, що вона працювала на лісоповалі в одній бригаді з Ольгою Громадюк- моєю матір’ю. То була Ангеліна Комаревич, за родину якої ви оповіли в книжці. Потім я заходив до неї. На підставі мого листування з Мирославом Горбалем 1999 року Степан Скоклюк надрукував статтю «Загинув у бою за волю» в газеті «Вісті Ковельщини», через декілька років вона була передрукована за підписом Миколи Супруновича.
По сприянню Мелетія Семенюка влітку 2002-го року я відпочивав в санаторію ветеранів УПА «Говерла» в номері разом з Федором Васильовичем Сидоруком. За додатковими обідами та вечерями ми розмовляли, тому знайомий з подробицями його життя. В наступних роках ми зустрічались в Нововолинську і Луцьку. Минулого 2007-го року були на святкуванні 65-річчя УПА в Києві.
З часів мого повернення з України сталось дві сумні події. В середині грудня в Дятьково Брянської області помер вояк УПА з Львівщини Михайло Микитович Михайлишин- чоловік моєї тітки Ірини Романівни (в дівоцтві Громадюк). Вони відбули по 10 років в Інтінських концтаборах. Я був присутнім на сороковинах. В Інті вони гуртувались в компанії з Олексієм Брисьом. 3-го січня 2008-го року в Санкт- Петербурзі закінчив життєвий шлях Леонтій Іванович Сардачук: псевдо «Розважний» з сотні Лева куреня Рубащенко. Його я відвідував с початку 90-х років, останні два року майже щомісяця. Осталось декілька сторінок вспоминів.
Щоб взятись до цього листа, другий раз перечитав вашу книгу «Дорогами болю», статті: «Хто перед ким має вибачитись?», «Волинська фальшивка бродить по світу», «Народна мова, збагачена матюками», ваш коментар на книгу Олександра Гогуна
«Между Гитлером и Сталиным». Головним винаходом з вашої книги «Бій під стінами храму» для мене: Чорновіл часто - густо цитував Леніна ! Що він цитував?
Звісно, дисиденти-шестидесятники вимагали ленінських норм життя, то вказує на обмеженість їх світогляду, вільної думки!!!
До цього листа докладаю огляд «Мій шлях до правди», відкритий лист в державні установи Волинської області від 25 вересня 2001-го року.
З пошаною,
Громадюк Богдан,
Санкт-Петербург,
Березень 2008 року
Додаю частину розповіді Марії Куньчик з книги Петра Боярчука:
Таке от, маєте. Через три дні погрузили нас у телячий вагон."Вікна-двері" задротували і
повезли. Без малого цілий місяць везли. І нігде не вийти навіть.
Багато людей померли в дорозі. Дуже багато. Їх на станціях викидали з вагонів і забирали кудись. А з нашого вагона кілька
разів навіть таких, що доконували. Я кричу: "Вони ще ворушаться, не чіпайте їх!" Але хто теє слухав... Чого мерли?
Якась хвороба... Усі ж безвихідно у вагонах. А тут — напхом напхано. І навіть оправитися, пробачте, не було де. Парашу і
то, маєте, нам не поставили. Хто у що міг, те, пробачте, і використовував при потребі. Гірше худоби людей везли. Без
харчів, без нічого. Тільки те, що з дому. Навіть кип'ятку цілий місяць не бачили. Люди слабли, пухли чогось, мерли. І старі та малі, і молоді, ніби дужі.
Поїзд зупиниться, чути, з одного вагона гукають, що десятьох нема. З другого — що вісім, з третього... За весь час я так
нарахувала не менше чоловік двіста. А скільки повмирало людей у тих вагонах, з яких нам було нечутно? Багато вагонів
було. Ешелон цілий. На станції зупинять і тримають днів три-чотири. Поки ще не довезуть людей і не повпихають у ті вагони.
Так напакували, що не було де сісти. Вже стояли. То, маєте, 12 лютого нас забрали, а тепер аж 13 березня тільки прибули .
на місце назначєнія. В Молотавську область. Зараз вона Пермська, а тоді Молотовська була. Станція Пашія, посьолок
Вільва...
* * *
Громадюк Богдан,
30 червня 2008 року |
