Cімдесятирічні близнючки Галина КОСТЕЦЬКА та Єлизавета Кузьмич з Любикович цьогорічної Трійці пройшлися селом, співаючи тільки народні пісні. Вони тримають у серці цю традицію ще з дитинства. Де тільки жінок вітри часу не носили: і до Москви, і до Києва. Однак на цьому лише міцніли і присвятили своє життя пісні, праці, мистецтву, дітям, онукам і вишиванню.

Коли зайшов до їхньої ошатної, привітної господи, зразу ж пригостили смачним свіжоспеченим хлібом, що духмянів біля печі. Галина Костецька каже: «Сьогодні опів на четверту встала, щоб спекти. І ні крихти не томлюся. Аж глянь, допоки сонце піднялося - уся майже робота в мене пороблена!».

Від народження сестри були окрилені талантом, подарованим небесами. А починалась доля обох з невеличкої сільської хатини, на якій, засвідчуючи доброту й гостинність родини, вив гніздо лелека, з яскравого дитинства.

Над полями і над нивами
Вітер мається.
Голубими переливами
Льон гойдається.
Льон гойдається,
кучерявиться,
Його думи я переллю.
Може, з’явиться,
зацікавиться
Той, кого люблю

- так щиро, патріотично, по-українському звучить давня мелодія у виконанні Галини та Єлизавети Євтухівних. Заслухаєшся-задумаєшся, переносишся в минуле, у часи далекої юності. Недарма ж сестер у народі прозивають «соловейками»: у запасі мають понад сотню давніх українських мотивів.

Галина Костецька всміхається, розказує про те, що молодою віддавала все тепло душі й серця дітям, коли працювала в яслах, а для своїх, мабуть, змогла б «і зірку з неба дістати». Потім була праця в сільській раді. Ну а як же без культмасової роботи? Трудилась художнім керівником Любиковицького будинку культури. Людям віддала вісімнадцять років, даруючи надію та поміч, простягуючи руку віри в лікарні. «Сьогодні таких пісень не вміють, як ми, що для України та її народу», - зізнається майстриня. Так, саме умілиця. Адже у свої сімдесят невтомно вишила стільки полотен, що важко їх сховати від очей відвідувачів. Змайструвала візерунчасту національну сорочку із вишуканим символічним мереживом, яку і вдягла.

Така в неї не одна… Галина Костецька свого часу надоювала понад 3000 літрів молока щомісячно, власними руками, від ранкової до вечірньої зірки, тож виборола першість і в районі, і в області, за що була нагороджена поїздкою до Москви, де ще й досі, в архівах, напевне, зберігається портрет «Передової доярки з України». Така людина дійсно заслуговує не лише на високу оцінку, увагу, але й на пошану та людську повагу.

Єлизавета Кузьмич додала, що й вона була першою в районі зі збирання кукурудзи, отож відзначена в столиці України. Єлизавета Євтухівна прокинулась знаменитою, коли на перших сторінках всеукраїнської газети надрукували її світлину. На злеті визнали однією з найкращих, а портрет розмістили на Всеукраїнській дошці пошани. Ця активна жінка - також рукодільниця. Така вже в них, певно, творча сестринська душа. Трудівниця пережила немало щастя й горя за свої сімдесят років. Багато чого бачила й знала, тож було що передати, прищепити дітям та онукам для того, щоб виростали такими ж патріотами держави, як і вона.

Ось-ось сімнадцять років «соловейки» співають у церковному хорі, віддаючи частинку себе духовності, вірності традиціям України. Тож не дивно, що про них схвально відгукнеться будь-який мешканець села. У кожної з «близнючок» (так ласкаво їх дехто називає) є син і донька, котрі вже виросли й покинули тепло батьківських обіймів, але все ж прилітають до рідні, до батьків, які научали ще з малих літ істинним цінностям. Деякі залишились, допомагають їм, підтримують, навчаються.

Галина та Єлизавета Євтухівни – це своєрідні обереги української культури та духовності. Позаду майстринь висить яскравий вишитий килимок. Мимоволі думаєш, скільки ж треба поту й праці, безсонних ночей, щоб витворити таку красу? За вікном зеленіє доглянутий розкішний сад, а над віконцем - картина, вишита гладдю, на ній зображені українські козаки. Таких у вишивальниць немало, тож їх сміло можна назвати майстринями на всі руки.

Єлизавета Кузьмич багато років працювала обліковцем у місцевому колгоспі. За що жінку-трудівницю заслужено поважають і цінують. Її донька, учителька молодших класів місцевої школи Лариса Босюк перемогла в районному конкурсі «Вчитель року» у своїй номінації та стала почесним лауреатом обласного. Син же закінчив медичне училище в м. Харків, там і народилась внучка, якою пишається та гордиться, як і внуком. Ще б пак: що може бути ціннішого для бабусі, аніж любов і ласка внуків, яким ще з колиски віддавала всю себе?

Галина та Єлизавета Євтухівни – приклад людей, сестер-близнюків, схожих і душею, і серцем, котрим небайдужа доля України, її майбутнє, її історія. Вони – носії традицій і обрядів сучасності та сивої давнини. Тож пишаймося такими патріотами, навчаймося в них вірити, співати й вишивати, а найголовніше – любити всім єством і духом синів, внуків, пісні та Батьківщину.