Урочисте відкриття меморіалу відбулось 12-го жовтня 2008 року в місті Любомль!

З Іваном Демидовичем я познайомився в той час, коли він переїхав зі Ставропілля до Луцька з метою спорудити меморіал Повстанської Слави загиблим воякам УПА Любомльського району. У перші декілька років на зібрані гроші була встановлена центральна частина меморіалу, але не вистачало в той час 40 тисяч гривен на встановлення ліворуч і праворуч від центру стел з викарбуваними прізвищами всіх загиблих повстанців Любомльського району. Грошових пожертв було обмаль. До 2008-го року державна адміністрація додала необхідні кошти на закінчення меморіалу. На початку

вересня Іван Демидович запросив мене поїхати до Любомля та до його рідного села Полапи. Так виглядає центральна частина і нижче стели праворуч та ліворуч. Всього викарбовано 736 прізвищ загиблих українських повстанців зо всіх сіл Любомльського району. На одної стели ліворуч портрет його брата.
На цвинтарі свого рідного села він встановив пам’ятники своїм рідним, похованим далеко від батьківщини в різних далеких місцях більшовицької Росії. Для цього зібрав капсули з землею тих поховань. Також встановив пам’ятник на місце свого майбутнього поховання. Дивитесь в кінці розповіді Івана Демидовича!

РОЗПОВІДЬ СІНЧУКА ІВАНА ДЕМИДОВІЧА.

Народився я в 1923 році, 10 лютого, в селі Полапи, Волинського воєводства, Пов’ята Любомльського, Гміна Згорани, в сім'ї селянина.

У той час західні області України були під окупацією Панської Польщі.
З десяти років мене батьки віддали в найми, на літо чужим людям пасти худобу. Жили ми дуже бідно, нас було семеро дітей, тато і матуся, а в господарстві одна корова і кінь. Не вистачало грошей, навіть, на одяг.
В школу, після третього класу, ходив тільки взимку, так як весною, влітку і восени наймитував. І я закінчив в своєму рідному селі 6 класів Польської школи. Викладали на польській мові, але один урок в тиждень був на рідній українській мові. В 1937 році я закінчив школу, але до 1939 року я ще був в наймах, навіть в чужих селах.

В 1939 році фашистська Німеччина розгромила Польщу і окупувала наші області, десь серпні, вересні 1939 року, але довго не затрималися. За договором Гітлера і Сталіна, німецькі війська відійшли за річку Буг. Після відходу німців на наші землі ввійшли більшовицькі війська і окупували до 1941 року. Зрозуміло, ми їх зустрічали як братів. Призначили тут же тимчасовий уряд, А пізніше були чисто демократичні вибори. Мій батько був в списку першим. Його, висунули люди із залу. І так само записали сім чоловіків. Голосування було таємним. Мій батько, Демид Сергійович, набрав більше всіх голосів, А чому так вийшло? До окупації Польщею українських земель, наші області були окуповані австроугорцями. Мого батька призначили старостою в нашому селі. Він зміг догодити властям і своїм односельцям. Тому селяни хотіли, щоб він був головою сільської ради. Але він відмовився. Головою став той, який по черзі голосів був після батька.

Батька залишили членом сільської ради, ну а мене активістом сільради. Займався різними дорученнями, поширював облігації, словом, так час йшов.

В 1940 році неугодних людей сталі садити за грати. Господарів, які трудилися від зорі до зорі, відправляли до Сибіру, на висилку. Людей почали залякувати. Мене готують в комсомол, і десь під осінь 40-го пропонують писати заяву. Голова сільради говорить, пиши заяву. Говорю, я повинен запитати батька і маму. Йди і питай. Я вийшов за будинок, постояв, приходжу і говорю: "Батько не дозволяє". Він тоді і говорить: "Йди, клич його в сільраду". З цього моменту нас виключили з працівників сільської ради.

В цей час організовувався колгосп. Вся босота відразу подали заяву. Мама і старша сестра, а також я і наша дітвора, плачуть, просять батька, пиши заяву, а то нас виселять до Сибіру. Батько говорить, поки півсела не запишеться, писати не буду. І ось весною, в 1941 році, наша сім'я вступила в колгосп. Батька поставили конюхом у власному дворі, а мене "землеміром" заміряти, хто скільки зоре. Я день порахував хто, скільки зорав, а на інший день відмовився. Мені, хлопчиську, було соромливо заміряти, скільки колгоспник зорав. Наступного дня я виїхав в м. Ковель і влаштувався на залізницю. Начальник відділу кадрів сказав, що потрібна довідка про те, що мене відпускають з колгоспу. Виявляється, що я кріпосний, хоча у мене і був паспорт, оскільки ми жили на прикордонній смузі. Приїжджаю додому, йду в сільраду і прошу довідку у голови, а він мені, у тому числі і комсомольці, говорять: «В комсомол не схотів вступати, ніякий тобі довідки не буде. Будеш до кінця своїх днів колгоспником. Але увечері секретар мені все ж таки приніс необхідну довідку. Я виїхав до Ковеля. Влаштувався на залізничній станції оператором. Пройшов місячну практику, але працювати не довелося.

Почалася війна 22 червня 1941 року. В цей недільний день, з ранку і до вечора всіх співробітників станції примусили перенавантажувати з потягів західного напряму поранених солдатів і офіцерів Радянської Армії на східний напрям. Місто Ковель від західної межі розташовувалося в 50 кілометрах.

Німецькі війська просувалися швидко.

Почалася евакуація співробітників станції, а також управління Ковельської залізниці на східний напрям. Багато хто наші виїжджали, інші залишалися і роз'їжджалися по своїх селах, до рідні, що я і зробив: виїхав до своїх рідних. Так під окупацією я був чотири роки. Колгоспи розвалилися, і ми наново почали працювати на своїй землі. В 1942 році, восени, я одружувався. В 1942 році в нашій області утворена УПА (Українська Повстанська Армія), під буттям ОУН на чолі (Організації українських націоналістів).

В 1943-р, десь в квітні, в УПА пішов і мій двоюрідний брат – Богдан Сергій Кіндратович, "Биков", тереновий провідник ОУН – УПА. Був вбитий на явочній квартирі в селі Глухі, військами НКВД, в спину. Можливо, куля була розривною, оскільки через груди вискочило серце. Це було в 1950 році. В основному, тут була обізнана грамотна молодь України, яка з відкритим серцем і миром в грудях йшла на битву із загарбниками, щоб звільнити наші землі від Сяну до Кавказу, і побудувати вільну, суверенну Республіку Україна. Наших повстанців з провідниками була кількасот тисячна армія. Зупиняли фашистські потяги, що йдуть на східний фронт, забирали зброю, одяг, а персонал потягу відпускали живими. Але за це поблизу залізниці, німецькі карателі спалювали села, а відбити німецьких карателів у повстанців не вистачало сил, на перших порах. В 1944 році Радянські війська зуміли прогнати німців з наших земель, і я повернувся назад в Ковель, оскільки у мене збереглися документи, що я до війни працював на станції Ковель. Мене мобілізували, хотіли відвести на фронт. Але начальник станції підійшов до солдатів, які нас супроводжували, дав їм документи, що він мене залишає, як фахівця. Воєнком видав мені броню. Мене зарахували в штат залізничної станції Ковель, де я і працював з серпня 1944 по 28 серпня 1948 року. Тут же працював і мій молодший брат Лукаш (псевдо Юрко, 1925 р-н.), теж по броні, старшим стрілочником. 6 січня 1947 роки його арештували, через місяць мук, роблять йому фіктивну втечу, щоб він зрадив двоюрідного брага, але він цього не зробив. Натомість в 1951 році, в оточенні військ НКВД з вигуком: " Слава Україні!", останньою кулею покінчив життя самогубством. Також поряд з ним було два його друзі Маляс Василь Лукашевич 1925 р-н. та Клюка Михайло Семенович 1922 р-н. це було в с. Рогов Смоляра.

В тому ж році, влітку, арештовують ще одного нашого брата, 16-річного хлопці, приписуючи йому зв'язок з повстанцями. І на Покров, 1947 року, моїх батьків та сестричку Наталку 1920р.н, брата Миколу 1927р.н, брата Тимофія 1937р.н. і брата Василя 1942р.н, відправляють на висилку в Кемеровську область, м. Прокопьєвськ. Нічого не дозволили узяти в дорогу з продуктів, хоча залишилося дві корови, кінь, дві кабани по 150 кг, вагою. Багато людей накидали на підводу і їжу і одяг, кадебісти нічого не дозволили взяти. Мене не чіпали, я жив окремо від батька і мами - у мене була своя сім'я. В цей час, того дня, в ту зміну я працював на сортувальній станції Ковель техконторщиком. Через мої руки проходили всі вагонні документи, я знав, куди їх везуть. Я їх знайшов в товарному вагоні (у нас, його називали "телячим"), запломбованому і заґратованому. Для мене це була трагедія. Я не міг їм нічого передати. В тому вагоні їхала людина, яка працювала зі мною, попросив самогонку, щоб я передав. Побіг на ринок, купив пляшку, але кадебіст відняв її і розбив. А таких потягів було сформовано близько 20 составів. В них відвезли до далекого Сибіру, на каторгу, бабусь і дідусів, батьків і матерів, підлітків і дітей, напівроздягнених "ворогів народу". Після прибуття на місце їх розвантажували і завантажували в холодні дерев'яні, не опалювальні бараки. Мій батько і матуся, поховані, в сибірській тайзі. Мама померла в 1965 році, батько - в 1970, це було вже після мого звільнення. Я був присутній на похоронах і зробив їм пам'ятники з мармурової крихти в 1980 році. А братика – Тимошика, 1937 р. н., убили після закінчення 8-го класу, в 1951 році, нібито за те, що він був "бандерівець". А той хлопчик був відмінником в навчанні, всі 8 класів. Могила його засипана, оскільки поряд розріз вугільний. А зараз через той розріз кладовища взагалі немає.

А зараз про мою каторгу. Почалася вона ще в 1945 році, коли мене почали тягати по НКВД. Спочатку за двоюрідного брата, а потім і за рідного, в нашому районі. Приїду до Ковеля і тут то НКВД, то КДБ викликають. Всі хотіли завербувати, зробити мене донощиком... Останній раз в 1948 році, весною, протримали мене в підвалі мокрому ніч, потім витягнули і питають, працюватимеш, а я говорю, що працюю. "Ти знаєш, про що йде розмова", Я відповів, що донощиком працювати не буду, що хочете зі мною робіть. Він у відповідь: "Ти не думаєш, що відправимо туди, де твої батьки", і на цьому розмова закінчилася. А 28 серпня 1948 року я приїхав додому, на наше престольне свято – Успіня Пресвятої Богородиці, а мені сусід і говорить, що заст. начальника НКВД сказав, що сьогодні тебе братимуть, тобто арештовуватимуть. Йди до братів. Я сказав, що нікуди не піду, У мене двох синочків маленьких; Володі - чотири роки, а Сергію один рік виповнилось 11 серпня. Вони їх розтерзають, візьмуть в заручники. Розмова була з ранку, а в обід прийшли мене арештовувати. До цього багато раз арештовували, тобто затримували, але відпускали, навіть видавали довідку, що був затриманий на стільки-то діб, такими то органами. Але цього разу арештували безповоротно. В районному КПЗ приміщення всередині були зроблені у вигляді собачих будок. Туди чоловік по 2-3-4 заштовхували. Як же, "вороги українського народу" містилися. Звідти під конвоєм водили на допит. Знущалися, як тільки можна. І як тільки людина всі ці тортури витримує. Так продовжувалося більше місяця. Далі відправляли в обласний слідчий ізолятор, напівпідвальне приміщення, на території НКВД. Наштовхували людей стільки, що спали стоячи, а заснеш, не провалишся вниз. Людей було як в бочці оселедця. А якщо викликали людину, яка знаходилася всередині камери, або знаходилася біля вікна, то його переносили по головах, як колоду. Так слідчі органи НКВД "народної держави", відносилися до підслідних, поки що не осуджених людей своєї країни.

На слідство викликали вночі, в 2-3 години. Я все думав, що спеціально так пізно, щоб можна було робити допити силовим методом. Але слідчий, старший лейтенант НКВД жодного разу навіть підвищеним тоном не розмовляв, не те, що в нашому районі. То був дикун невихований, гарчав як звір і знущався наді мною, вискубував волосся на голові, а також вусики мої вискубував, чим тільки міг. А одного разу і мене викликали. Коли я увійшов до залу, то побачив незнайому жінку. Як виявилося вона була з сусіднього села. Вона показувала, що нібито я зустрічався з своїм рідним братом Лукашем. За її словами ми чимось обмінювалися. Мені ухвалили вирок – розстріл. А потім вирок відмінили і дали 25 років в тюремних таборах, оскільки в Радянському Союзі розстріл був заборонений. А ще заст. начальника в обласному слідчому ізоляторі обіцяв, що більше 10 років не дадуть.

І, нарешті, моє слідство закінчилося, десь в жовтні 1948 року. І я підписав протокол допиту після закінчення слідства № 206. Мене після цього перевезли в "воронці" в центральну в'язницю м. Луцька, наскільки пам'ятаю, 41 камера, дуже простора, велика. Нари дерев'яні і, мені показалося, що я потрапив ніби десь в занепалий готель, після слідчого ізолятора. Там я пробув тижнів два-три. 12 листопада везуть мене і багатьох інших нещасних, таких як я, у військовий трибунал, на суд. Тільки і сьогодні мені не зрозуміло, чому мене судив військовий трибунал. Адже я ніколи не був військовим і ніколи не носив ніякої зброї. А судив, мене військовий трибунал і пред'являли мені звинувачення, що нібито я був учасником Повстанської Української Армії, яку більшовицький уряд називав "бандитами", і що зустрічався я з своїми братами. Абсурд якийсь, я не був ні в яких формуваннях, хоча був на їх стороні на всі 100%. Тому що це була наша УПА, наші "хлопці" так їх у нас називали. Це був колір України, а не "банда" і на їх стороні відсотків 80-90 було нашого населення. Трибунал засудив, мене до вищої міри покарання - розстрілу, як зрадника Батьківщини або ворога народу. Оскільки розстріл був відмінений, мені дали 25 років віддалених виправних таборів.

А далі етап: Київ - Воркута, десь в березні місяці 1949 року. Я потрапив на пересилці у Воркути, там десь близько місяця був. І десь в кінці березня або на початку квітня нас розвезли по табірних пунктах шахт. Я потрапив на шахту № 7 і на добитну ділянку, яка не виконувала норму, і ми одержували перший казан: 700г хліби і баланда чорна, ложки дві вівсянки. І в 1955, 9 лютого мене звільнили за припиненням справи, я був повністю реабілітований. Я виїхав в Одеську область, куди була завербована після мого арешту, моя дружина, нині покійна, Оксана, двох моїх синочків і мама Оксани. А допоміг їй завербуватися, "энкаведист". Вона була вже оформлена на висилку. Вирок їй дали зразу ж на моєму суді. Це людина, прізвище його Павук, говорив моєму батькові: "Демид, заріж кабанів, буде, що поїсти дорогою". Але всім рівно не дали б узяти з собою ні м'ясо, ні сало. Ним нічого не дали з продуктів. І зі мною він завжди розмовляв по-людськи. Не знаю, що це був за чоловік. Але мене там люди налякали, мовляв, як тільки якесь заворушення, малося на увазі національне, так тебе тут же посадять.

Але і брат, якого посадили хлопцем, звільнився, приїхав в рідне село, але жити йому там не дали. Він поїхав до Сибіру, до батьків і мені порадив. В 1955 році, десь в кінці березня, я виїхав до Сибіру, в м. Прокопьєвськ, Кемеровської області. Дуже хотілося побачити рідних, адже вони через нас постраждали і у той час були ще на спец поселенні. Кожного тижня наголошувалися в комендатурі.

Тепер я жалкую, що з Сибіру приїхав до Ставропілля. Треба було відразу їхати до України. Але тоді так сталось, що знайшлася тут рідна тітка, яка залишила в спадок будинок. Тому, я і залишився в Ставропіллі. Якби я не приїхав сюди, то моя сім'я вся б була жива. Це висота задавила їх.
Звичайно всього не опишеш, це якась частка мого життя. В Сибірі я прожив 13 років, там народився в 1957 році синочок Коля, наш наймолодший, а сьогодні покійний. Він помер 20 листопаду 1993 року. Старший син Володя, 1944 роки народження, помер 28 жовтня 1993 року, один за одним, через 22 дні. А дружина моя - 0ксана, померла 19 травня 1991года, От так то Ставропіль мені дав.

В лавах УПА я не був, але підтримував їх на 100% . Зброї в руках не тримав. Не знаю як в інших селах, а в нашому вся молодь, в основному хлопці пройшли військовий вишкіл і медичну комісію, але залишилися в резерви. В мене виникла ідея встановити у місті Любомль меморіал «Повстанська Слава». У центрі пам’ятник – борцям за волю України, а по бокам стели з іменами загинувших вояків Повстанської Армії. Саме тому з січня по травень 2002 року я обходив усі села Любомльського району, щоб зібрати імена живих і загинувших від рук ворога; їх виявилось понад – 736 прізвищ. Боротьбою наших повстанців захоплювались бійці Руху Опору у багатьох європейських країнах. Про них повинне пам’ятати нове покоління Українців , які мають змогу жити у демократичній державі про яку мріяли і за яку боролися бійці Української Повстанської Армії. Усі учасники національно-визвольного Руху на гідне вшанування і пам'ять нащадків!