— написала з ГУЛАГівських
таборів у далекому 1945-ому році на Волинь
17-річна Надія
Куліш Гулагівські
листи випадково знайшла жителька нашого села Садів
Орися Савун наприкінці жовтня 2008 року. Тоді
необхідно було завезти давню, ще царських часів
скриню для декорації на сцену Будинку культури, де
мав виступати із творчим звітом місцевий колектив
художньої самодіяльності. На дні скрині під двома
газетами «Правда» за 1954 рік і знайшли ці четверо
пожовтілих від часу
листів Леонід
ПАЛІЙЧУК Листи-трикутники
датовані 1945 і 1946 роками. Адреса відправника:
Архангельська область, Сольвичегодський район,
поштове відділення Харитонов, лісодільниця Мотьма,
барак № 7, Куліш Надя Федорівна. Як вдалося
встановити, Надія Куліш, якій у сорок четвертому
було лише сімнадцять, була тоді заарештована разом
з батьком — сільським просвітянином і вояком УПА,
матір'ю і братами. Тоді ж разом з кількома іншими
садівцями відправили її на далеку Північ. Згодом
почалося листування, і ті звісточки зі
сталінського ГУЛАГу неможливо читати без
хвилювання і сліз. Ці листи — безцінні пам'ятки
історії, свідки табірного життя — розповідають про
муки людей, які страждали за
Україну.
У листі
до рідних, датованому 10 червня 1945 року, Надія
відверто писала: «Ми живі і здорові, але вам
такого здоров'я не бажаємо». У кожному листі юна
Надійка, як справжня християнка, згадує Бога,
покладається на волю Всевишнього. Зокрема, в
одному з них висловила сподівання: «Коли б то дав
Бог якнайскоріше додому, то може б ще пожили зо
два роки». У листі до тітки Антоніни з сумом пише:
«Немає вже моїх білих кучерів і не знаю, чи ти
мене тепер упізнала б». В іншому листі згадує про
триста грамів хліба, про буханку хліба для трьох
людей на два дні. Згадує і про свою хворобу, пише,
що ніхто не сподівався, що вона виживе, про важку
роботу по корчуванню пеньків і садіння картоплі,
згадує про важку для ослабленої людини
восьмикілометрову відстань від барака до
лісу.
А праця
була в таборі від шостої години ранку до шостої
вечора. Надія згадує про лозунг сталінських часів:
«Хто не працює, той не їсть», про хвороби тих усіх
садівців, які були в таборі, про жінку із Садова,
опухлу від голоду, яка не могла самостійно вилізти
на нари. Пише авторка листів і про розповсюджену
серед жителів барака таку хворобу, як
короста.
Особливо
вражає розповідь про голодне Різдво 1946 року,
коли не мали навіть хліба. Втім, у кожному з
листів йдеться про голод, є і прохання вислати
гроші, посилки з харчами: «Якщо не можна в
Торчині, то йдіть до Луцька, бо як не дасте нам
помочі в скорім часі, то ми не перезимуємо, бо
дуже трудно...». Можна тільки уявити собі, як
почувалася дівчина, котра писала ці розпачливі
рядки.
Взагалі
дивує, як могла все це пропустити цензура, адже на
кожному листі стоїть штамп, що нею перевірено. Але
часто в цих зболених листах Надія використовувала
езопівську мову. В одному з них, роблячи прозорий
натяк на важке табірне життя, писала: «Хочеться
мені з тобою поговорити, що то було за німців, а
тепер тобі і не треба писати — ти сама знаєш, за
що поговорити». Використовуючи цю саму мову,
започатковану древньогрецьким байкарем, дівчина з
волинського села згадувала і про відому їй і
адресатові жінку з дитиною, яка приходила до сім'ї
Кулішів у Садові, і про зраду
односельчанина.
Авторка
гулагівських послань писала про те, що гроші і
чистий папір для листування, які рідні кладуть у
конверти, не доходять до неї та її ув'язнених
односельчан. Але особливо щемливо звучать ось ці
речення, адресовані також тітці Антоніні: «Ти
присилаєш нам квіти. Ми дивимося на ті квіти і
плачемо, бо тут замість квітів самі
пеньки».
І все ж
наче крик нескореної поетичної душі звучить те, що
Надя вислала рідним у Садів кущик щавлю — рослини,
яка тимчасово рятувала її від смерті у далекій
холодній російській землі. А один з листів дівчина
взагалі прикрасила скромним та вигадливим
візерунком із квітів. Згадує садівчанка і про
в'язницю в місті Котлас, де були її односельчани,
і про бажання зустрітися з рідними. Це вже як
рядок із справжньої поезії: «Коли б ми мали крила,
то до вас би
полетіли».
Вона
передавала привіт своїм рідним і всім садівцям, а
в останньому із збережених листів наче
відчайдушний зойк: «Просіть Бога, щоб ми ще
вернулися». Але померла вона того ж 1946 року.
Залишилась навіки у холодній архангельській землі.
Загинув і її батько від голоду, також у ГУЛАзі. Як
пам'ять про них залишилися листи, написані без
будь-якої фальші, вони ніби промовляють до кожного
із нині сущих: не забудьте, які жертви поніс
український народ за свою волю, пам'ятайте про
кожного з нас, невинно замучених сталінським
режимом на холодних і голодних просторах Півночі й
Сибіру.
На
фото: Надя Куліш перед
війною.
* *
*"Волинь" - незалежна громадсько-політична газета 
«МИ
ЖИВІ І ЗДОРОВІ, АЛЕ ВАМ ТАКОГО ЗДОРОВ'Я НЕ
БАЖАЄМО»
